10

Ніч після скандалу зі С'юзі здається нескінченною.

Кожна хвилина розтягується, як жуйка, липка і неприємна. Час ніби зупинився, застиг у цій важкій, душній темряві, де кожна думка б'є по голові, як молот.

Я лежу на ліжку, дивлячись у стелю, де відблиски вуличних ліхтарів малюють химерні тіні. Скло від розбитої рамки так і лежить на підлозі, розкидане навколо ліжка.

Я не маю сил його прибрати. Нехай лежить. Воно ідеально відображає мій внутрішній стан — розбита, гостра, нікому не потрібна купа уламків.

Слова сестри про «нікчемну тінь» і «брудний місток» випалили в мені все живе. Вони крутяться в голові знову і знову, як заїжджена платівка, від якої не можна втекти.

Найгірше те, що вона має рацію. Сем не бачить у мені людину. Ася не бачить у мені подругу. Я просто зручний фон, на якому вони малюють свої егоїстичні сюжети. Декорація. Манекен. Річ.

Я намагаюся заплющити очі, але сон не йде. Замість нього приходять образи: Сем, який посміхається мені в коридорі. Ася, яка знімає кожен мій крок на камеру. С'юзі, яка дивиться на мене з презирством, наче я — щось липке на підошві її дорогих черевиків.

Близько другої ночі я розумію, що задихаюся в цій кімнаті. Стіни ніби стискаються, повітря стає важким і густим. Мені потрібне повітря. Холодне, різке повітря, яке б вибило з легень запах парфумів С'юзі та присмак сорому.

Я накидаю куртку прямо на піжаму, влізаю в кеди й тихо, наче злодійка, вислизаю з квартири. Мама спить у своїй кімнаті, С'юзі теж за зачиненими дверима — напевно, пише чергову дописку про те, яка вона чудова.

На вулиці порожньо. Місто спить, і тільки жовті ліхтарі сонно моргають над порожніми тротуарами. Вітер холодний, січе по обличчю, але я навіть рада цьому болю — він реальний, не такий, як той, що всередині.

Виходжу до під'їзду і сідаю на лавку, обхопивши себе руками. Холод миттєво прокрадається під тонку тканину, але це навіть приємно. Фізичний дискомфорт відволікає від душевного.

Принаймні тут, на цій лавці, в цій порожній темряві, мене ніхто не бачить. Не судить. Не знімає.

— Ти збожеволіла? — лунає раптом низький голос із темряви.

Я здригаюся так сильно, що мало не падаю з лавки. Серце підскакує до горла.

З тіні дерева біля парковки виходить Тарас. Він у тій самій чорній толстовці, капюшон насунутий на чоло. У руці — цигарка, від якої йде тонка смужка диму.

Хлопець підходить ближче, і я бачу, що його очі занадто втомлені для людини, яка просто випадково проходить повз. Він дивиться на мене так, ніби чекав. Ніби знав, що я вийду.

— Ти що тут робиш? — ледь чутно питаю я, намагаючись заспокоїти серцебиття.

— Чекаю, поки ти вийдеш, — просто відповідає він. — Я бачив світло у твоїй кімнаті. А потім бачив, як воно згасло, але ти підійшла до вікна. Ти стояла там десять хвилин, Ксю. Я знав, що ти не витримаєш у чотирьох стінах.

Його слова шокують мене. Він стежив за мною? Чи просто... турбувався?

Він сідає поруч, але не занадто близько. Від нього пахне холодним вітром і чимось металевим — можливо, від мотоцикла, на якому він їздить.

— Ти бачила відео? — питає він, дивлячись кудись перед собою, у темряву вулиці.

— Бачила. Весь світ бачив. Тепер я офіційна «зірка», топ шкільної ганьби, — відповідаю я, і мій голос тремтить від злості та болю.

Я відчуваю, як горло знову перехоплює. Тарас мовчить, і ця мовчанка важка. Він дістає з кишені пачку сірників, крутить її в руках і ховає назад.

— Сем — покидьок, — нарешті каже він. Голос стає жорстким. — Але ти маєш знати правду. Не ту, яку Ася монтує для охоплень, а справжню.

Я повертаю до нього голову.

— Правду? Хіба є щось гірше за те, що вже сталося?

Тарас нарешті дивиться на мене. У його погляді немає жалю — тільки якась похмура рішучість.

— Сем уклав парі з Тимуром. Ще два тижні тому, у спортзалі. Тимур сказав, що С'юзі — це «міцний горішок», якого ніхто в цій школі не розколе. Сем тільки посміявся. Він сказав, що знайде ключ до будь-якої двері. І цим ключем стала ти.

Холод під курткою раптом стає крижаним.

— Що ти маєш на увазі?

— Парі просте: «приборкати» С'юзі, змусити її прийти на побачення і публічно поцілувати її до кінця місяця. На кону стоїть мотоцикл Тимура і значна сума грошей. Сем знає, що до С'юзі не підступитися. Але він помічає тебе. Тиху, спокійну, самотню. Він вирішує діяти через «слабку ланку».

Кожне слово Тараса — як удар ножем.

— Значить... всі ці його «ти найкраща», «мала», підморгування, кава... це все частина стратегії?

— Так, — відрізає Тарас. — Він вивчає тебе. Питає в мене, що ти любиш. Питає в Асі, які в тебе слабкості. Ася, до речі, знає про парі. Вона не просто знімає — вона допомагає йому підлаштовувати ситуації, щоб ти відчула себе «особливою». Вона продає тебе ще до того, як знімає перше відео.

Закриваю обличчя руками.

Боже, яка я дурепа. Яка наївна, сліпа дурепа.

Я справді думала, що Сем — покидьок, але чесний у своїх почуттях. Що в його грубості є якась правда. А виявляється, що це просто продуманий сценарій для виграшу чужого мотоцикла.

— Навіщо ти мені це кажеш? — вигукую я, зриваючись на крик. — Чому зараз? Чому ти не зупинив це раніше, якщо ти такий правильний?

Тарас різко повертається до мене і хапає за плечі. Його руки великі й міцні, я відчуваю їхню силу через тканину куртки.

— Бо я такий самий боягуз, як і всі! — гаркає він. — Бо Сем — мій єдиний «друг», і мені зручно закривати на це очі. Але сьогодні в «Лофті»... коли він клав на тебе руку і почав нести ту херню про «легку здобич»... я зрозумів, що більше не можу. Мені набридло дивитися, як ти дозволяєш їм витирати об себе ноги, Ксю! Мені набридло бачити, як ти дивишся на нього, наче він — центр твого всесвіту, хоча він не вартий навіть твого мізинця.

Його обличчя так близько, що я бачу кожну риску, кожну напружену жилку на його шиї.

Його дихання перемішується з моїм. У цей момент він не «Тарасик-карасик», як його називає С'юзі. Він справжній. Небезпечний, але надійний.