10

Ніч після скандалу зі С'юзі здається нескінченною.

Кожна хвилина розтягується, як жуйка, липка і неприємна. Час ніби зупинився, застиг у цій важкій, душній темряві, де кожна думка б'є по голові, як молот.

Я лежу на ліжку, дивлячись у стелю, де відблиски вуличних ліхтарів малюють химерні тіні. Скло від розбитої рамки так і лежить на підлозі, розкидане навколо ліжка.

Я не маю сил його прибрати. Нехай лежить. Воно ідеально відображає мій внутрішній стан — розбита, гостра, нікому не потрібна купа уламків.

Слова сестри про «нікчемну тінь» і «брудний місток» випалили в мені все живе. Вони крутяться в голові знову і знову, як заїжджена платівка, від якої не можна втекти.

Найгірше те, що вона має рацію. Сем не бачить у мені людину. Ася не бачить у мені подругу. Я просто зручний фон, на якому вони малюють свої егоїстичні сюжети. Декорація. Манекен. Річ.

Я намагаюся заплющити очі, але сон не йде. Замість нього приходять образи: Сем, який посміхається мені в коридорі. Ася, яка знімає кожен мій крок на камеру. С'юзі, яка дивиться на мене з презирством, наче я — щось липке на підошві її дорогих черевиків.

Близько другої ночі я розумію, що задихаюся в цій кімнаті. Стіни ніби стискаються, повітря стає важким і густим. Мені потрібне повітря. Холодне, різке повітря, яке б вибило з легень запах парфумів С'юзі та присмак сорому.

Я накидаю куртку прямо на піжаму, влізаю в кеди й тихо, наче злодійка, вислизаю з квартири. Мама спить у своїй кімнаті, С'юзі теж за зачиненими дверима — напевно, пише чергову дописку про те, яка вона чудова.

На вулиці порожньо. Місто спить, і тільки жовті ліхтарі сонно моргають над порожніми тротуарами. Вітер холодний, січе по обличчю, але я навіть рада цьому болю — він реальний, не такий, як той, що всередині.

Виходжу до під'їзду і сідаю на лавку, обхопивши себе руками. Холод миттєво прокрадається під тонку тканину, але це навіть приємно. Фізичний дискомфорт відволікає від душевного.

Принаймні тут, на цій лавці, в цій порожній темряві, мене ніхто не бачить. Не судить. Не знімає.

— Ти збожеволіла? — лунає раптом низький голос із темряви.

Я здригаюся так сильно, що мало не падаю з лавки. Серце підскакує до горла.

З тіні дерева біля парковки виходить Тарас. Він у тій самій чорній толстовці, капюшон насунутий на чоло. У руці — цигарка, від якої йде тонка смужка диму.

Хлопець підходить ближче, і я бачу, що його очі занадто втомлені для людини, яка просто випадково проходить повз. Він дивиться на мене так, ніби чекав. Ніби знав, що я вийду.

— Ти що тут робиш? — ледь чутно питаю я, намагаючись заспокоїти серцебиття.

— Чекаю, поки ти вийдеш, — просто відповідає він. — Я бачив світло у твоїй кімнаті. А потім бачив, як воно згасло, але ти підійшла до вікна. Ти стояла там десять хвилин, Ксю. Я знав, що ти не витримаєш у чотирьох стінах.

Його слова шокують мене. Він стежив за мною? Чи просто... турбувався?

Він сідає поруч, але не занадто близько. Від нього пахне холодним вітром і чимось металевим — можливо, від мотоцикла, на якому він їздить.

— Ти бачила відео? — питає він, дивлячись кудись перед собою, у темряву вулиці.

— Бачила. Весь світ бачив. Тепер я офіційна «зірка» шкільного ганьбища, — відповідаю я, і мій голос тремтить від злості та болю.