9.2

— Ти це бачила? — її голос не холодний, він палає. Вона кидає свій телефон мені на ковдру. — Ти бачила, що твоя пришелепувата подружка виставила на все місто?

— С'юзі, я не знала... я б ніколи не подумала...

— Ти ніколи не думаєш! — вона кричить, і цей крик ріже вуха. — Ти — просто нікчемна тінь! Ти все життя тягаєшся за мною, а тепер вирішила прославитися? Захотіла уваги Сема? Насолоджуєшся тим, як він тебе мацав при всіх?

— Це неправда! Він мене використовував!

С'юзі підходить впритул. Від неї пахне гнівом.

— Ти — місток, Ксю. Брудний, старий місток. Сем витер об тебе ноги, щоб дістати мене. А ти стояла і кліпала очима, як дурна вівця. Ти — ніхто. Ти просто зручний інструмент для таких «поганців», як Сем, і таких стерв, як Ася.

Вона робить паузу, і її наступні слова звучать як смертний вирок.

— Моя репутація будувалася роками. А ти зруйнувала її за один вечір, бо тобі захотілося пограти в «кохання» з десятикласником-переростком. Не підходь до мене більше. Ти мені не сестра. Ти — помилка.

Двері захлопуються з такою силою, що зі стіни падає моя фотографія в рамці.

Скло розлітається на дрібні друзки.

Я стою посеред кімнати. Тиша дзвенить у вухах.

Думки — рубані, уривчасті. Дихання — коротке, поверхневе.

Сем — брутальна тварина.

Ася — зрадниця.

С'юзі — відьма.

Телефон знову вібрує. Я дивлюся на екран — повідомлення від незнайомого номера. Хтось із школи, напевно.

Я відкриваю.

«Бідна Ксюшенька. Тепер ти знаєш, яково це — бути посміховиськом. Завтра буде ще гірше. Готуйся».

Мене накриває хвиля паніки. Хто це? Хтось із однокласників? Може, хтось із друзів Сема? Або від самого Сема?

Кидаю телефон на ліжко, ніби він обпік мені руки. Серце калатає так голосно, що здається, його чути по всій квартирі. Я підходжу до вікна, відсуваю штору.

Дивлюся у вікно. Навпроти, у темному вікні, я бачу силует Тараса. Він не світить телефоном. Він просто стоїть там, у темряві, і дивиться на мій дім.

Наші погляди зустрічаються. Він не відводить очей. Не махає рукою. Просто стоїть. Я не знаю, чи це мене заспокоює, чи лякає ще більше.

Мені здається, що я зараз просто зникну. Перетворюся на попіл.

Я відкриваю чат з Асею. Пальці тремтять:

«Сподіваюся, ті гроші за перегляди вартували нашої дружби. Більше не пиши мені. Ніколи».

Надсилаю. Блокую.

Потім відкриваю групу нашого класу. Там вже сімдесят три нових повідомлення. Я не можу читати їх. Але я не можу і не читати.

«Ксюша завтра в школу прийде?»

«Навіщо їй приходити? Вона вже зіграла свою роль».

«Може, вона і Сем разом тепер будуть?»

«Та ні, він просто прикололся над нею».

Я видаляю інстаграм. Вимикаю телефон.

Але в голові все одно крутиться голос Сема: «Ксюша значно приємніша».

Його брудний флірт. Його важка рука на моєму плечі.

Мене нудить.

Підходжу до дзеркала. Дивлюся на своє обличчя. Червоні очі. На обличчі суцільна блідність. Губи, закушені до крові. Хто це? Це я? Та сама Ксюша, яка тиждень тому думала, що її життя — це просто нудна тінь поруч зі світлою С'юзі?

Тепер у мене є своя історія. Брудна, болюча, принизлива. Але моя.

Я сідаю на підлогу, спиною до ліжка. Уламки скла холодно блищать у світлі ліхтаря за вікном. Я беру один із них у руку. Гострий. Справжній.

Завтра в школі буде пекло. І я — в самому центрі вогнища.

Але я не згорю.

Я не дам їм цього задоволення.