9

Екран телефону спалахує в темряві моєї кімнати кожні три секунди.

Вібрація на тумбочці звучить як удари молотка по черепу.

Я боюся до нього торкнутися. Я боюся навіть дихати.

Але цікавість — це хвороба, і я беру телефон.

Те, що я бачу, випалює мені очі. Ася перевершила саму себе. Це не просто сторіз. Це змонтований ролик під агресивний біт.

Кадри з «Лофта». Сем, який нахабно кладе руку мені на плече. С'юзі з її крижаним обличчям. Тарас, який зривається зі стільця.

І підпис: «БІЙНЯ В ЛОФТІ. Хто виявився зайвим у квадраті? Сем обрав молодшу? Дивись, як С'юзі втирає сльози».

— Я приб'ю її. Я просто її знищу, — шепочу я, дивлячись на кількість переглядів.

Це число росте швидше, ніж мій пульс.

Весь цей «любовний квадрат» тепер власність школи.

Кожен коментар — як плювок.

«Ксюша — сіра миша, а туди ж».

«Сем просто по приколу її лапав».

«С'юзі нарешті опустили».

Я гортаю коментарі далі. Вони йдуть один за одним, як удари батогом.

«Бідна С'юзі, її власна сестра підставила».

«Тарас красень, що захистив дівчину».

«Сем — тупий мудак, але Ксюша сама винна».

Винна? Це я винна?!

Моя вина полягає в тому, що я значно раніше не помітила та не усвідомила, якою підступною, зрадливою та двоєдушною особою насправді є Ася!

Мої пальці тремтять так сильно, що телефон майже випадає з рук. Я хочу написати Асі.

Хочу накричати на неї, запитати, навіщо вона це зробила. Але я знаю відповідь. Вона завжди хотіла бути в центрі уваги. Тепер вона отримала свої п'ять хвилин слави — за мій рахунок.

Раптом двері моєї кімнати з гуркотом відчиняються. На порозі стоїть С'юзі.

Вона все ще в тій чорній сукні, але ідеальна зачіска розтріпана, а в очах стільки люті, що мені хочеться залізти під ліжко.

— Ти це бачила? — її голос не холодний, він палає. Вона кидає свій телефон мені на ковдру. — Ти бачила, що твоя пришелепувата подружка виставила на все місто?

— С'юзі, я не знала... я б ніколи не подумала...

— Ти ніколи не думаєш! — вона кричить, і цей крик ріже вуха. — Ти — просто нікчемна тінь! Ти все життя тягаєшся за мною, а тепер вирішила прославитися? Захотіла уваги Сема? Насолоджуєшся тим, як він тебе мацав при всіх?

— Це неправда! Він мене використовував!

С'юзі підходить впритул. Від неї пахне гнівом.

— Ти — місток, Ксю. Брудний, старий місток. Сем витер об тебе ноги, щоб дістати мене. А ти стояла і кліпала очима, як дурна вівця. Ти — ніхто. Ти просто зручний інструмент для таких «поганців», як Сем, і таких стерв, як Ася.

Вона робить паузу, і її наступні слова звучать як смертний вирок.

— Моя репутація будувалася роками. А ти зруйнувала її за один вечір, бо тобі захотілося пограти в «кохання» з десятикласником-переростком. Не підходь до мене більше. Ти мені не сестра. Ти — помилка.

Двері захлопуються з такою силою, що зі стіни падає моя фотографія в рамці.

Скло розлітається на дрібні друзки.

Я стою посеред кімнати. Тиша дзвенить у вухах.

Думки — рубані, уривчасті. Дихання — коротке, поверхневе.

Сем — брутальна тварина.

Ася — зрадниця.

С'юзі — відьма.

Телефон знову вібрує. Я дивлюся на екран — повідомлення від незнайомого номера. Хтось із школи, напевно.

Я відкриваю.

«Бідна Ксюшенька. Тепер ти знаєш, яково це — бути посміховиськом. Завтра буде ще гірше. Готуйся».

Мене накриває хвиля паніки. Хто це? Хтось із однокласників? Може, хтось із друзів Сема? Або від самого Сема?

Кидаю телефон на ліжко, ніби він обпік мені руки. Серце калатає так голосно, що здається, його чути по всій квартирі. Я підходжу до вікна, відсуваю штору.

Дивлюся у вікно. Навпроти, у темному вікні, я бачу силует Тараса. Він не світить телефоном. Він просто стоїть там, у темряві, і дивиться на мій дім.

Наші погляди зустрічаються. Він не відводить очей. Не махає рукою. Просто стоїть. Я не знаю, чи це мене заспокоює, чи лякає ще більше.

Мені здається, що я зараз просто зникну. Перетворюся на попіл.

Я відкриваю чат з Асею. Пальці тремтять:

«Сподіваюся, ті гроші за перегляди вартували нашої дружби. Більше не пиши мені. Ніколи».

Надсилаю. Блокую.

Потім відкриваю групу нашого класу. Там вже сімдесят три нових повідомлення. Я не можу читати їх. Але я не можу і не читати.

«Ксюша завтра в школу прийде?»

«Навіщо їй приходити? Вона вже зіграла свою роль».

«Може, вона і Сем разом тепер будуть?»

«Та ні, він просто прикололся над нею».

Я видаляю інстаграм. Вимикаю телефон.

Але в голові все одно крутиться голос Сема: «Ксюша значно приємніша».

Його брудний флірт. Його важка рука на моєму плечі.

Мене нудить.

Підходжу до дзеркала. Дивлюся на своє обличчя. Червоні очі. На обличчі суцільна блідність. Губи, закушені до крові. Хто це? Це я? Та сама Ксюша, яка тиждень тому думала, що її життя — це просто нудна тінь поруч зі світлою С'юзі?

Тепер у мене є своя історія. Брудна, болюча, принизлива. Але моя.

Я сідаю на підлогу, спиною до ліжка. Уламки скла холодно блищать у світлі ліхтаря за вікном. Я беру один із них у руку. Гострий. Справжній.

Завтра в школі буде пекло. І я — в самому центрі вогнища.

Але я не згорю.

Я не дам їм цього задоволення.