7.2

Сльози котяться самі собою, гарячі та солоні. Я ненавиджу себе за цю слабкість. Ненавиджу Асю. Ненавиджу Сема, через якого все це почалося.

Раптом нагорі щось рипнуло. Я завмираю, затамувавши подих.

Думаю, що це Ася прийшла вибачатися або, що гірше, зняти моє ридання для розділу «Розбите серце — бонусний контент».

— Вона того не варта, — лунає низький голос.

Я піднімаю голову. На другій сходинці стоїть Тарас. Він не дивиться на мене — дивиться кудись у бік паркану. У роті в нього сірник, руки в кишенях потертих джинсів.

— Іди геть, Тарасе, — видавлюю я, витираючи обличчя рукавом. — Мені не потрібні глядачі. Їх і так занадто багато.

— Я не глядач, — спокійно каже він. — Глядачі зараз у холі, обговорюють твій «дебют». Гарно вийшло.

Він спускається на одну сходинку нижче. Я очікую, що він зараз почне читати моралі або насміхатися, як С’юзі. Але він просто стоїть. Мовчки. Ця тиша не тисне, вона якось дивно захищає.

— Ти знав? — питаю я, дивлячись на свої кросівки.

— Про чат? Знав, звісно. Сем там постійний гість. Він любить дивитися на себе в чужих сторіз. Але я не думав, що вона зніме таке в тебе вдома. Це... навіть для Асі занадто.

Тарас робить крок до мене, і я мимоволі напружуюся. Він помічає це і зупиняється.

Потім повільно дістає щось із кишені куртки і кладе на сходинку поруч зі мною.

Це батончик з солоною карамеллю і пачка кислих мармеладок у формі черв’ячків.

— Ти казала Асі минулого тижня, щось про те, що заїдаєш стрес кислятиною, — буркнув він, відводячи погляд.

І він це запам’ятав?

— Їж. Або кинь у когось. Допомагає.

Я дивлюся на ці солодощі, а потім на нього.

— Чому ти це робиш? Ти ж друг Сема. Ти маєш бути там, з «крутими». Підтримувати репутацію, а не заспокоювати горе-дівчинку.

Тарас нарешті дивиться мені в очі. У його погляді немає зверхності. Тільки якась дивна, затаєна втома.

— Сем іноді буває ідіотом. А Ася... Ася просто не знає, де закінчується екран і починається людина. Не сиди тут довго, замерзнеш…

Він розвертається і йде, так і не торкнувшись мене, не сказавши жодного «все буде добре». І саме це — його стриманість — змушує мене перестати плакати.

Я беру мармеладку. Вона така кисла, що аж щелепи зводить. Але це краще, ніж та солодкість, якою мене годувала Ася.

Я приб'ю її. Клянусь! Власноруч розіб'ю той бісів телефон.