7

Ранок починається з дивного відчуття в потилиці — ніби на тебе націлений об'єктив.

Хоча в нашому класі це норма: Ася постійно щось знімає. Її сторіз — це нескінченний серіал, де ми всі лише масовка для її яскравого життя.

Я сиджу на першому уроці, намагаючись зосередитися на біології.

Ася поруч зі мною щось енергійно клацає під партою, її обличчя підсвічене синім світлом екрана, а на губах грає та сама «бізнес-усмішка».

— Ксю, ти ж не забула про п'ятницю? — пошепки питає вона, не відриваючись від телефону. — Сем такий заведений. Ти реально свята, що вмовила ту свою снігову королеву.

— Я вже не впевнена, що це була гарна ідея, — бурмочу я, малюючи на берегах зошита криві зірки. — С’юзі налаштована... агресивно. Ти мене підставила. Тепер ти взагалі-то моя боржниця.

— Ой, та ладно! Трохи драми нікому не завадить, — Ася підморгнула мені й знову пірнула в телефон. — Зроблю все, що забажаєш!

На перерві все стає дедалі дивнішим.

Коли я проходжу повз групу десятикласників біля вікна, вони замовкають. Тимур — однокласник Сема — щось шепоче іншим, і вони починають гигикати, кидаючи на мене швидкі, оцінювальні погляди.

Я відчуваю, як по спині пробігає холодок. Може, туш розмазалася? Чи на кофті пляма? А може не на кофті?

Я йду до розкладу, і тут мене перехоплює Макс з паралельного класу.

Він не з тих, хто зі мною спілкується, але зараз він стоїть прямо переді мною, тримаючи телефон так, щоб я бачила екран.

— Слухай, Ксюх, а С'юзі реально вдома такий деспот? За чутками, ти там таку міну скорчила, ніби вона тебе зараз салатним листом відшмагає.

Моє серце пропускає удар.

— За якими чутками?

— Та ну, — Макс хмикає. — У «Закритому клубі Асі». Ну, там, де платна підписка на ексклюзив. Твоя подруга знає, як робити контент. «Бекстейдж вмовляння відьми» — це було топ. Скільки вона тобі відстібає за головну роль?

Він повертає телефон до мене. На екрані — наша кухня. Вчорашній вечір. Ракурс трохи знизу — мабуть, Ася залишила свій телефон на підставці для ножів або десь між пляшками, коли забігала до мене після школи «на п'ять хвилин за конспектом».

На відео я. Налякана, незграбна, з йогуртом у руках. Виглядаю жалюгідно. А потім — холодна С’юзі, яка називає Сема «деталлю ландшафту»…

І підпис на екрані великими літерами: «МІСІЯ: ВМОВИТИ СТЕРВУ. Ксюша в ролі кур’єра смерті. Подробиці п’ятниці — тільки для VIP».

Звук у вухах стає таким гучним, ніби я стою біля злітної смуги.

Обличчя пече так, ніби мене вдарили по щоці. Це не просто відео. Це моє життя, виставлене на продаж за дев'яносто дев'ять гривень на місяць.

— Ксю? Ти чого? — Макс ховає телефон, бачачи мої очі.

Я не відповідаю.

Розвертаюся і біжу. Не до класу, не до Асі. Я просто біжу, поки не опиняюся на задньому дворі школи, де старі пожежні сходи ведуть у нікуди.

Тут завжди порожньо і тхне старою цеглою.

Забиваюся в кут під сходами, обхоплюю коліна руками і просто... розпадаюся на шматки.

Це боляче. Фізично.

Ніби Ася взяла ніж і акуратно зняла з мене шкіру, щоб усім було зручніше розглядати мої нерви.

Моя найкраща подруга. Людина, якій я розповідала свої таємниці. Вона знала, як мені важко розмовляти зі С’юзі. І вона просто... натиснула «Record».