7

Ранок починається з дивного відчуття в потилиці — ніби на тебе націлений об'єктив.

Хоча в нашому класі це норма: Ася постійно щось знімає. Її сторіз — це нескінченний серіал, де ми всі лише масовка для її яскравого життя.

Я сиджу на першому уроці, намагаючись зосередитися на біології.

Ася поруч зі мною щось енергійно клацає під партою, її обличчя підсвічене синім світлом екрана, а на губах грає та сама «бізнес-усмішка».

— Ксю, ти ж не забула про п'ятницю? — пошепки питає вона, не відриваючись від телефону. — Сем такий заведений. Ти реально свята, що вмовила ту свою снігову королеву.

— Я вже не впевнена, що це була гарна ідея, — бурмочу я, малюючи на берегах зошита криві зірки. — С’юзі налаштована... агресивно. Ти мене підставила. Тепер ти взагалі-то моя боржниця.

— Ой, та ладно! Трохи драми нікому не завадить, — Ася підморгнула мені й знову пірнула в телефон. — Зроблю все, що забажаєш!

На перерві все стає дедалі дивнішим.

Коли я проходжу повз групу десятикласників біля вікна, вони замовкають. Тимур — однокласник Сема — щось шепоче іншим, і вони починають гигикати, кидаючи на мене швидкі, оцінювальні погляди.

Я відчуваю, як по спині пробігає холодок. Може, туш розмазалася? Чи на кофті пляма? А може не на кофті?

Я йду до розкладу, і тут мене перехоплює Макс з паралельного класу.

Він не з тих, хто зі мною спілкується, але зараз він стоїть прямо переді мною, тримаючи телефон так, щоб я бачила екран.

— Слухай, Ксюх, а С'юзі реально вдома такий деспот? За чутками, ти там таку міну скорчила, ніби вона тебе зараз салатним листом відшмагає.

Моє серце пропускає удар.

— За якими чутками?

— Та ну, — Макс хмикає. — У «Закритому клубі Асі». Ну, там, де платна підписка на ексклюзив. Твоя подруга знає, як робити контент. «Бекстейдж вмовляння відьми» — це було топ. Скільки вона тобі відстібає за головну роль?

Він повертає телефон до мене. На екрані — наша кухня. Вчорашній вечір. Ракурс трохи знизу — мабуть, Ася залишила свій телефон на підставці для ножів або десь між пляшками, коли забігала до мене після школи «на п'ять хвилин за конспектом».

На відео я. Налякана, незграбна, з йогуртом у руках. Виглядаю жалюгідно. А потім — холодна С’юзі, яка називає Сема «деталлю ландшафту»…

І підпис на екрані великими літерами: «МІСІЯ: ВМОВИТИ СТЕРВУ. Ксюша в ролі кур’єра смерті. Подробиці п’ятниці — тільки для VIP».

Звук у вухах стає таким гучним, ніби я стою біля злітної смуги.

Обличчя пече так, ніби мене вдарили по щоці. Це не просто відео. Це моє життя, виставлене на продаж за дев'яносто дев'ять гривень на місяць.

— Ксю? Ти чого? — Макс ховає телефон, бачачи мої очі.

Я не відповідаю.

Розвертаюся і біжу. Не до класу, не до Асі. Я просто біжу, поки не опиняюся на задньому дворі школи, де старі пожежні сходи ведуть у нікуди.

Тут завжди порожньо і тхне старою цеглою.

Забиваюся в кут під сходами, обхоплюю коліна руками і просто... розпадаюся на шматки.

Це боляче. Фізично.

Ніби Ася взяла ніж і акуратно зняла з мене шкіру, щоб усім було зручніше розглядати мої нерви.

Моя найкраща подруга. Людина, якій я розповідала свої таємниці. Вона знала, як мені важко розмовляти зі С’юзі. І вона просто... натиснула «Record».

Сльози котяться самі собою, гарячі та солоні. Я ненавиджу себе за цю слабкість. Ненавиджу Асю. Ненавиджу Сема, через якого все це почалося.

Раптом нагорі щось рипнуло. Я завмираю, затамувавши подих.

Думаю, що це Ася прийшла вибачатися або, що гірше, зняти моє ридання для розділу «Розбите серце — бонусний контент».

— Вона того не варта, — лунає низький голос.

Я піднімаю голову. На другій сходинці стоїть Тарас. Він не дивиться на мене — дивиться кудись у бік паркану. У роті в нього сірник, руки в кишенях потертих джинсів.

— Іди геть, Тарасе, — видавлюю я, витираючи обличчя рукавом. — Мені не потрібні глядачі. Їх і так занадто багато.

— Я не глядач, — спокійно каже він. — Глядачі зараз у холі, обговорюють твій «дебют». Гарно вийшло.

Він спускається на одну сходинку нижче. Я очікую, що він зараз почне читати моралі або насміхатися, як С’юзі. Але він просто стоїть. Мовчки. Ця тиша не тисне, вона якось дивно захищає.

— Ти знав? — питаю я, дивлячись на свої кросівки.

— Про чат? Знав, звісно. Сем там постійний гість. Він любить дивитися на себе в чужих сторіз. Але я не думав, що вона зніме таке в тебе вдома. Це... навіть для Асі занадто.

Тарас робить крок до мене, і я мимоволі напружуюся. Він помічає це і зупиняється.

Потім повільно дістає щось із кишені куртки і кладе на сходинку поруч зі мною.

Це батончик з солоною карамеллю і пачка кислих мармеладок у формі черв’ячків.

— Ти казала Асі минулого тижня, щось про те, що заїдаєш стрес кислятиною, — буркнув він, відводячи погляд.

І він це запам’ятав?

— Їж. Або кинь у когось. Допомагає.

Я дивлюся на ці солодощі, а потім на нього.

— Чому ти це робиш? Ти ж друг Сема. Ти маєш бути там, з «крутими». Підтримувати репутацію, а не заспокоювати горе-дівчинку.

Тарас нарешті дивиться мені в очі. У його погляді немає зверхності. Тільки якась дивна, затаєна втома.

— Сем іноді буває ідіотом. А Ася... Ася просто не знає, де закінчується екран і починається людина. Не сиди тут довго, замерзнеш…

Він розвертається і йде, так і не торкнувшись мене, не сказавши жодного «все буде добре». І саме це — його стриманість — змушує мене перестати плакати.

Я беру мармеладку. Вона така кисла, що аж щелепи зводить. Але це краще, ніж та солодкість, якою мене годувала Ася.

Я приб'ю її. Клянусь! Власноруч розіб'ю той бісів телефон.