6.2

Я відчуваю полегшення, але воно змішане з липким тривожним передчуттям.

— Ти справді підеш на побачення?

С’юзі голосно сміється. Це не добрий сміх.

— Побачення? Ксю, ти така наївна, що мені іноді хочеться тебе загорнути в пухирчасту плівку, щоб не розбилася. Я не йду на побачення. Я йду розважитися. Цей хлопець занадто високої думки про себе. Пора йому нагадати, що статус «короля школи» закінчується там, де починається мій особистий простір.

— Ти хочеш його принизити? Навіщо? Він же нічого тобі не зробив.

— Він існує, — С’юзі знову береться за телефон. — І він думає, що може купити увагу такої, як я, парою підморгувань і дешевим фліртом через мою молодшу сестру. Це образа мого інтелекту, Ксю. Передай йому: п’ятниця, сьома вечора. І не забудь додати, щоб він вдягнув щось пристойне, а не свою брудну косуху.

Я дивлюся на неї і раптом розумію, що накоїла.

Я не просто допомогла Сему. Я здається підставила його під удар.

С’юзі не вміє просто відмовляти — вона знищує. Холодно, професійно, з ідеальною посмішкою на обличчі.

— А знаєш, що найсмішніше? — додає вона, вже не дивлячись на мене. — Кароліна сьогодні весь день розпитувала про нього. Вона так хоче бути «леді» при такому «бандиті», що аж зуби зводить. Уявляєш її обличчя, коли вона побачить його біля мене?

— С’юзі, це жорстоко…

— Це життя, сестричко. Вчися, поки я добра. До речі, — вона раптом кидає на мене гострий погляд, — ти чого так за нього вписуєшся? Тільки не кажи мені, що сама в нього закохалася. Бо це буде вже не комедія, а справжній фарс.

Я завмираю. Серце робить стрибок, завмирає і падає кудись у шлунок.

— Що? Ні! Ти що, здуріла? Він просто...

— Ага, звісно, — тягне С’юзі, повертаючись до свого салату. — Просто пам’ятай: такі, як Сем, не дивляться на таких, як ти. Ти для них — прозорий місток до мети. Сьогодні це я. Завтра буде ще хтось. Не будь зручним містком, Ксю. По них ходять ногами.

Вона каже це так буденно, ніби дає пораду, як вивести пляму з сорочки. А мені хочеться кричати. Бо вона права.

Я — кур’єр. Я принесла їй його увагу на тарілочці, а вона збирається розбити цю тарілочку об його голову.

Встаю з-за столу, так і не торкнувшись свого йогурту.

— Я піду до себе. Треба уроки робити.

— Іди, — кидає С’юзі. — І напиши йому зараз. Не люблю чекати.

Зачиняючись у своїй кімнаті, я падаю на ліжко. У темряві екран телефону світиться занадто яскраво.

Чат із Семом.

Він надіслав мені меми дві години тому. Я не відповіла.

Пальці тремтять, коли я набираю текст:

«Вона згодна. П’ятниця, 19:00, "Лофт".».

Відповідь приходить миттєво.

«Дякую, мала! Ти найкраща. Передай подрузі, що її життя врятоване».

Найкраща.

Одне слово, від якого всередині все розквітає, хоча я знаю, що воно нічого не означає.

Для нього це просто курʼєр.

Я — «найкраща», бо я зручна.

Раптом телефон вібрує знову. Повідомлення від Тараса.

«Бачив тебе на кухні через вікно. Вигляд такий, ніби ти щойно підписала контракт з дияволом. Все ок?»

Я підходжу до вікна і відсуваю штору.

Тарас живе в будинку навпроти, на поверх нижче. Наші будинки розташовані дуже близько.

Насправді, я здивована його повідомленню.

Він сидить на підвіконні. Напевно, робив щось... від чого його мама буде не в захваті. Силует ледь видно в сутінках. Він бачить мене, піднімає руку в лінивому вітанні.

Зітхаю і пишу у відповідь:

«Майже. Просто вечеряла з відьмою».

Тарас друкує довго. Потім приходить:

«Відьми хоча б чесні у своєму злі. Стережися тих, хто посміхається занадто солодко. Спокійної ночі, Ксю».

Вимикаю світло.

В голові крутиться тільки одна думка: у п’ятницю в «Лофті» буде катастрофа. І я — та людина, яка її організувала.

Я завтра прибʼю ту Асю!