5.2

Біля дошки ледь втримуюся, щоб не закричати. Щоб не вчепитися в їхні пики та не витрясти всю правду. Але я ж не така. Я хороша дівчинка.

Після уроків іду коридором, намагаючись якнайшвидше дістатися виходу, коли хтось хапає мене за лікоть.

Різко обертаюся — бачу Тараса.

Він стоїть занадто близько. Обличчя серйозне, очі темні нічна блакить, зосереджені.

— Що ти робиш? — питаю, відсмикуючи руку.

— Мені потрібно з тобою поговорити, — каже тихо.

— Не зараз, Тарасе...

— Зараз, — він не відпускає мого погляду. — Ксю, не ведися на це.

Морщуся.

— На що саме?

— На те, що каже Ася. На те, чого хоче Сем. — Він робить крок ближче, і я відчуваю запах його одеколону — різкий, але чомусь заспокійливий. — Він грає не в ту гру, яку ти бачиш.

Дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти.

— Що ти маєш на увазі?

Тарас відкриває рота, щоб щось сказати, але раптом зупиняється.

Обертаюся — бачу Сема.

Він стоїть у кінці коридору, спирається плечем об стіну й дивиться прямо на нас.

Його обличчя нічого не виражає, але погляд… погляд холодний.

Тарас відразу відступає. Його обличчя стає байдужим.

— Забудь, — каже різко. — Просто забудь, що я щось казав.

— Тарасе…

Але він уже йде геть, проходячи повз Сема, не дивлячись на нього.

Сем відштовхується від стіни й іде до мене.

Застигаю на місці, не знаючи, що робити.

Він зупиняється впритул. Моє серце б'ється так голосно, що здається, він теж його чує.

— Привіт, — каже він, і голос м'який, майже ніжний.

— Привіт, — відповідаю ледь чутно.

Він усміхається.

— Про що ви з Тарасом говорили?

— Ні про що, — кажу швидко. — Просто… шкільні справи. Ми однокласники. Ти забув?

— Шкільні справи? Однокласники… — повторює Сем, і його усмішка стає ширшою. — Зрозуміло.

Він нахиляється ближче. Повітря між нами стає густим.

— Ксю, — каже тихо. — Ти ж розумієш, що я серйозно, так?

Ковтаю.

— Про що?

— Про Сʼюзі. — Він не відриває погляду. — Я хочу це побачення. І я його отримаю.

— Це не моя справа, — кажу, і голос тремтить.

— Але це справа Асі, — Сем випрямляється. — А Ася — твоя найкраща подруга. Так що, виходить, це все-таки твоя справа.

Він усміхається востаннє й розвертається.

Стою на місці, нерухомо, намагаючись осмислити й зрозуміти, що саме щойно відбулося.

І раптом, наче спалах розуміння, до мене поступово доходить значення цієї розмови.

Це не просто ігри. Це справжня битва.

І я в самому її центрі. Ось тільки я не розумію, хто за яку команду грає.