5

Наступного дня Ася ловить мене ще до першого уроку.

Стою біля шафчика, шукаючи підручник з алгебри, коли вона з'являється поруч — несподівано тиха, без своєї звичної енергії.

— Ксю, — починає вона, і я одразу розумію, що зараз буде щось погане.

— Що? — навіть не обертаюся, продовжую шукати підручник.

— Послухай… я думала про вчорашнє.

— І? — нарешті знаходжу книжку й зачиняю шафчик, значно різкіше.

Ася зітхає.

— І я знаю, як це виправити.

Обертаюся до неї. На її обличчі вираз, який мені зовсім не подобається. Вона виглядає винувато, але водночас рішуче.

— Як саме? — питаю, схрещуючи руки на грудях.

— Ну… — Ася відводить погляд. — Якщо ти просто один раз поговориш зі Сʼюзі. Натякнеш їй про Сема. Нічого конкретного, просто… ну, типу, познайомиш їх.

Дивлюся на неї, не вірячи своїм вухам.

— Ти серйозно?

— Ксю, послухай…

— Ні, ти послухай, — перериваю. — Ти ж знаєш, що ми із Сʼюзі не розмовляємо про такі речі. Взагалі не розмовляємо. Вона мене вважає дитиною, а я…

— Я знаю, вона відьма! — Ася піднімає руки в оборонному жесті. — Але якщо ти це зробиш… я видалю відео.

Завмираю.

— Яке відео?

Ася переступає з ноги на ногу.

— Ну… те, де ми танцювали в туалеті під ту пісню. Пам'ятаєш?

О Боже. Те відео. Те жахливе, кринжове відео, яке ми записали місяць тому на перерві, коли було нудно. Я виглядала там як повна ідіотка.

— Ти ж обіцяла, що ніколи його не викладеш, — кажу тихо, і голос тремтить.

— І я не викладала! — Ася піднімає руки вище. — Але воно ще в мене на телефоні. І якщо ти мені допоможеш… я його видалю. Назавжди.

Відчуваю, як усередині щось стискається.

— Ти мене шантажуєш?

— Ні! — Ася хитає головою. — Я просто… пропоную тобі угоду. Ти мені — я тобі.

— Це шантаж, Ась.

Вона мовчить. Бачу, як її обличчя червоніє.

— Ксю, мені потрібна твоя допомога, — каже вона нарешті. — Сем… він серйозний тип.

— І що? — голос стає гучнішим. — Це твоя проблема, а не моя!

— Але він розіб'є мій телефон!

— То нехай розбиває! — кричу, і кілька дев'ятикласників обертаються. — Я не збираюся втягувати Сʼюзі в це божевілля!

Різко розвертаюся й іду геть, залишаючи Асю стояти біля шафчиків.

Весь день відчуваю на собі погляди.

Спочатку думаю, що це параноя. Але на другій перерві розумію — це не уява.

Біля входу в їдальню стоїть група одинадцятикласниць. Коли проходжу повз них, вони замовкають й уставляються на мене.

Одна — я не пам’ятаю її імені — нахиляється до подруги й шепоче щось, не відриваючи погляду.

Прискорюю крок.

Потім, у черзі за обідом, чую, як хтось за моєю спиною каже:

— Це вона, так? Та, що підкладає свою сестру.

Обертаюся, але не розумію, хто саме говорить.

У мене тернуть руки. Серце починає битися швидше.

«Підкладає свою сестру». Що це взагалі значить?

Беру тацю з їжею й іду до найдальшого кута їдальні, де зазвичай сидить мало людей.

Але навіть там відчуваю погляди.

На четвертому уроці вчителька викликає мене до дошки. Коли проходжу повз парти, хтось шепоче:

— Сʼюзі точно не зрадіє.

Завмираю, але вчителька вже чекає. Доводиться йти далі.