5

Наступного дня Ася ловить мене ще до першого уроку.

Стою біля шафчика, шукаючи підручник з алгебри, коли вона з'являється поруч — несподівано тиха, без своєї звичної енергії.

— Ксю, — починає вона, і я одразу розумію, що зараз буде щось погане.

— Що? — навіть не обертаюся, продовжую шукати підручник.

— Послухай… я думала про вчорашнє.

— І? — нарешті знаходжу книжку й зачиняю шафчик, значно різкіше.

Ася зітхає.

— І я знаю, як це виправити.

Обертаюся до неї. На її обличчі вираз, який мені зовсім не подобається. Вона виглядає винувато, але водночас рішуче.

— Як саме? — питаю, схрещуючи руки на грудях.

— Ну… — Ася відводить погляд. — Якщо ти просто один раз поговориш зі Сʼюзі. Натякнеш їй про Сема. Нічого конкретного, просто… ну, типу, познайомиш їх.

Дивлюся на неї, не вірячи своїм вухам.

— Ти серйозно?

— Ксю, послухай…

— Ні, ти послухай, — перериваю. — Ти ж знаєш, що ми із Сʼюзі не розмовляємо про такі речі. Взагалі не розмовляємо. Вона мене вважає дитиною, а я…

— Я знаю, вона відьма! — Ася піднімає руки в оборонному жесті. — Але якщо ти це зробиш… я видалю відео.

Завмираю.

— Яке відео?

Ася переступає з ноги на ногу.

— Ну… те, де ми танцювали в туалеті під ту пісню. Пам'ятаєш?

О Боже. Те відео. Те жахливе, кринжове відео, яке ми записали місяць тому на перерві, коли було нудно. Я виглядала там як повна ідіотка.

— Ти ж обіцяла, що ніколи його не викладеш, — кажу тихо, і голос тремтить.

— І я не викладала! — Ася піднімає руки вище. — Але воно ще в мене на телефоні. І якщо ти мені допоможеш… я його видалю. Назавжди.

Відчуваю, як усередині щось стискається.

— Ти мене шантажуєш?

— Ні! — Ася хитає головою. — Я просто… пропоную тобі угоду. Ти мені — я тобі.

— Це шантаж, Ась.

Вона мовчить. Бачу, як її обличчя червоніє.

— Ксю, мені потрібна твоя допомога, — каже вона нарешті. — Сем… він серйозний тип.

— І що? — голос стає гучнішим. — Це твоя проблема, а не моя!

— Але він розіб'є мій телефон!

— То нехай розбиває! — кричу, і кілька дев'ятикласників обертаються. — Я не збираюся втягувати Сʼюзі в це божевілля!

Різко розвертаюся й іду геть, залишаючи Асю стояти біля шафчиків.

Весь день відчуваю на собі погляди.

Спочатку думаю, що це параноя. Але на другій перерві розумію — це не уява.

Біля входу в їдальню стоїть група одинадцятикласниць. Коли проходжу повз них, вони замовкають й уставляються на мене.

Одна — я не пам’ятаю її імені — нахиляється до подруги й шепоче щось, не відриваючи погляду.

Прискорюю крок.

Потім, у черзі за обідом, чую, як хтось за моєю спиною каже:

— Це вона, так? Та, що підкладає свою сестру.

Обертаюся, але не розумію, хто саме говорить.

У мене тернуть руки. Серце починає битися швидше.

«Підкладає свою сестру». Що це взагалі значить?

Беру тацю з їжею й іду до найдальшого кута їдальні, де зазвичай сидить мало людей.

Але навіть там відчуваю погляди.

На четвертому уроці вчителька викликає мене до дошки. Коли проходжу повз парти, хтось шепоче:

— Сʼюзі точно не зрадіє.

Завмираю, але вчителька вже чекає. Доводиться йти далі.

Біля дошки ледь втримуюся, щоб не закричати. Щоб не вчепитися в їхні пики та не витрясти всю правду. Але я ж не така. Я хороша дівчинка.

Після уроків іду коридором, намагаючись якнайшвидше дістатися виходу, коли хтось хапає мене за лікоть.

Різко обертаюся — бачу Тараса.

Він стоїть занадто близько. Обличчя серйозне, очі темні нічна блакить, зосереджені.

— Що ти робиш? — питаю, відсмикуючи руку.

— Мені потрібно з тобою поговорити, — каже тихо.

— Не зараз, Тарасе...

— Зараз, — він не відпускає мого погляду. — Ксю, не ведися на це.

Морщуся.

— На що саме?

— На те, що каже Ася. На те, чого хоче Сем. — Він робить крок ближче, і я відчуваю запах його одеколону — різкий, але чомусь заспокійливий. — Він грає не в ту гру, яку ти бачиш.

Дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти.

— Що ти маєш на увазі?

Тарас відкриває рота, щоб щось сказати, але раптом зупиняється.

Обертаюся — бачу Сема.

Він стоїть у кінці коридору, спирається плечем об стіну й дивиться прямо на нас.

Його обличчя нічого не виражає, але погляд… погляд холодний.

Тарас відразу відступає. Його обличчя стає байдужим.

— Забудь, — каже різко. — Просто забудь, що я щось казав.

— Тарасе…

Але він уже йде геть, проходячи повз Сема, не дивлячись на нього.

Сем відштовхується від стіни й іде до мене.

Застигаю на місці, не знаючи, що робити.

Він зупиняється впритул. Моє серце б'ється так голосно, що здається, він теж його чує.

— Привіт, — каже він, і голос м'який, майже ніжний.

— Привіт, — відповідаю ледь чутно.

Він усміхається.

— Про що ви з Тарасом говорили?

— Ні про що, — кажу швидко. — Просто… шкільні справи. Ми однокласники. Ти забув?

— Шкільні справи? Однокласники… — повторює Сем, і його усмішка стає ширшою. — Зрозуміло.

Він нахиляється ближче. Повітря між нами стає густим.

— Ксю, — каже тихо. — Ти ж розумієш, що я серйозно, так?

Ковтаю.

— Про що?

— Про Сʼюзі. — Він не відриває погляду. — Я хочу це побачення. І я його отримаю.

— Це не моя справа, — кажу, і голос тремтить.

— Але це справа Асі, — Сем випрямляється. — А Ася — твоя найкраща подруга. Так що, виходить, це все-таки твоя справа.

Він усміхається востаннє й розвертається.

Стою на місці, нерухомо, намагаючись осмислити й зрозуміти, що саме щойно відбулося.

І раптом, наче спалах розуміння, до мене поступово доходить значення цієї розмови.

Це не просто ігри. Це справжня битва.

І я в самому її центрі. Ось тільки я не розумію, хто за яку команду грає.