2.3

У цей момент до класу виходить наша класна керівниця, Оксана Петрівна.

Вона висока, худа, і коли дивиться на когось, здається, бачить тебе наскрізь. Її погляд ковзає від Сема до Тараса, потім до дверей класу — і знову повертається до них.

— Травиньський, що ви тут робите? — питає вона строго, схрещуючи руки на грудях.

Сем вирівнюється, а Тимур демонстративно пхає навушник в ухо, не виказуючи жодних емоцій.

— Ми просто поговорили, Оксано Петрівно. Просто так.

— Поговорили? — повторює вона, підводячи брову. — У вас урок через дві хвилини. Ідіть до свого класу. Зараз же.

Сем не поспішає. Взагалі. Він повільно встає, засовує руки глибше в кишені та усміхається їй — так, наче вони старі друзі.

— Оксано Петрівно, — каже він м'яко, — а ви сьогодні особливо гарно виглядаєте.

Підходить до вчительки.

Оксана Петрівна завмирає. Її обличчя миттєво змінюється — стає червоним, наче вона ось-ось вибухне.

— Що ти собі дозволяєш? — її голос тремтить від злості.

— Комплімент, — каже Сем абсолютно спокійно, розводячи руками. — Це ж не заборонено, так?

— Іди звідси, — каже вона різко, вказуючи пальцем на коридор. — Негайно!

Сем посміхається ще ширше. Він робить крок до неї — один, повільний крок — і раптом нахиляється.

І Цьомає її в щоку.

Легенько. Швидко. Але досить голосно, щоб усі почули.

Оксана Петрівна застигає на місці. Її рот відкритий, очі широкі, наче вона не вірить, що це щойно сталося.

Весь клас завмирає. Серйозно. Усі. Ніхто не дихає.

А Сем просто розвертається та йде геть, насвистуючи щось собі під ніс, наче нічого не сталося. Наче він щойно не поцілував учительку прямо перед усіма.

Оксана Петрівна стоїть нерухомо ще кілька секунд. Потім повертається до нас, і її обличчя таке червоне, що я боюся, що їй зле.

— Дістали підручники! — кричить вона так голосно, що я здригаюся. — Негайно!

Ася хапає мене за руку та тягне до себе. Її долоня гаряча і волога від хвилювання.

— Це було неймовірно, — шепоче вона ледь стримуючи істеричний сміх. — Я все зняла! Усе! Боже, це матиме мільйон переглядів!

Я не можу зосередитися. Взагалі. Мені все ще гаряче — так, наче я стою біля печі. Серце досі б'ється занадто швидко, занадто голосно. Я чую його у вухах.

Я чую, як Тарас чомусь сідає позаду нас. Чую шарудіння його куртки, скрип стільця. І чомусь — не знаю чому — я обертаюся.

Він дивиться на мене.

Не усміхається. Не каже нічого. Знову просто дивиться.

Його погляд інший. Зовсім інший. Не такий, як завжди. Не такий як хвилину тому. Не спокійний, не байдужий. А… важкий.

Наче він щось знає. Або щось відчуває. Або щось думає. Думає про мене?

Я намагаюся витримати. Намагаюся не відвертатися. Секунду. Дві.

Але не можу.

Швидко повертаюся назад, відчуваючи, як щоки знову поколюють.

Ася нічого не каже. Але я знаю, що вона все бачила. Усе. І вона запам'ятала це. Сподіваюсь, не зняла.