2.2

Сем перейшов до нашої школи місяць тому. Офіційна версія — його виключили з попередньої за бійку.

Неофіційна — він сам пішов, бо йому там стало нудно.

Є ще третя версія — що він когось так налякав, що йому просто сказали не повертатися. Але ніхто не знає напевно.

Я не знаю, яка з них правда. І чесно? Мені все одно. Тому що коли він дивиться на мене — а він іноді дивиться — мені не важливо, що він робив до цього.

Сем прямує до останньої парти, де сидить Тимур. Він палає поряд, розслаблено відкидаючись на спинку стільця.

Тимур знімає навушник і щось розповідає, активно жестикулюючи — ніби показує, як щось вибухнуло чи впало.

Сем усміхається. Не широко, не повністю — лише куточки губ ледь піднімаються. І це виглядає… небезпечно. У хорошому сенсі. У страшному.

І тут вона з'являється. Кароліна. Наша «Зарочка-палай», але краще б вже згоріла. Бісить. Чесно.

Вона йде до них так, наче це її останній шанс у житті. Наче якщо вона зараз не підійде до нього, вона помре на місці.

Волосся розпущене, помада яскраво-рожева, усмішка — від вуха до вуха. Вона навіть поправляє волосся перед тим, як зупинитися.

— Привіт, Сем, — каже вона так солодко, що в мене аж зуби зводить.

Сем підводить брову. Одну. Повільно.

— Привіт.

— Ти знаєш, я купила нові парфуми, — продовжує Кароліна, нахиляючись трохи ближче, відкриваючи вид на зону декольте. — Тобі подобається?

Ася тихо фиркає поруч. Я відчуваю, як вона тремтить від стриманого сміху.

— Вона серйозно? — шепоче вона, піднімаючи телефон і починаючи знімати. — Це ж справжній крінж. Я не можу такого пропустити.

Я дивлюся на Кароліну й не розумію. Серйозно не розумію. Як їй це вдається?

Як вона може просто підійти до нього, усміхнутися, заговорити. Сказати якусь дурницю про парфуми і не боятися, що він відвернеться? Що скаже щось неприємне? Що взагалі не відповість?

Я не можу так. Я ніколи не зможу так.

Сем дивиться на неї. Потім на свого Тимура. Потім знову на Кароліну. Його усмішка стає трохи ширшою.

— Не чую запаху, може, ще нижче нахилишся? — каже він іронічно. Складає руки на грудях і починає хитатися на стільці.

Кароліна завмирає. Її усмішка тремтить, але вона все ще намагається виглядати впевнено.

— Чому?

— Бо парфуми треба носом відчувати, а не очима, — відповідає Сем, усміхаючись ще ширше.

Тарас починає голосно сміятися — так, що кілька людей обертаються. Кароліна червоніє — не трохи, а так, що її щоки стають кольору її помади. Але вона все ще намагається зберегти усмішку, хоча видно, що їй боляче.

— Ну, може іншим разом, — каже вона, відступаючи на крок.

— Запам'ятаю, — каже Сем, і в його голосі чути насмішку. Чисту, неприховану насмішку.

Кароліна повертається до своєї парти, проходячи повз нас. Вона не дивиться на нас. Але я бачу, як вона стискає губи, як її руки тремтять.

Ася опускає телефон і дивиться на мене з великими очима.

— Це було болісно, — каже вона тихо. — Але чому мені так подобається дивитися на це?

Я не відповідаю. Я не можу. Тому що я все ще дивлюся на Сема.

І раптом він озирається.

Прямо на мене.

Моє серце підстрибує так сильно, що здається, воно вилетить із грудей. Я швидко відвертаюся, роблю вигляд, що розглядаю щось у телефоні, хоча екран навіть неввімкнений.

— Ксю, — шепоче Ася, її голос напружений від хвилювання. — Він дивиться на тебе.

— Не дивиться, — шепочу я назад, не піднімаючи голови.

— Дивиться. І ти знову червонієш. Боже, Ксю, ти вся червона. Ти медом сьогодні намазалась? То Тарас, тепер Сем. Дежавю якесь.

Стискаю телефон у руці так сильно, що відчуваю біль у пальцях. Намагаюся дихати рівно, але не виходить. Повітря заходить ривками, наче я біжу, хоча сиджу на місці.