2

Перед першим уроком коридор — це завжди хаос. Справжній, неконтрольований хаос, що здатен зруйнувати все навколо себе. Справжня дика екосистема, яку краще зайвий раз не чіпати, бо наслідки будуть неминучими.

Хтось несеться до буфету, ніби там останній пиріжок на планеті. Але який буфет? Їдальня починає працювати після другого уроку.

Хтось судомно переписує домашку, тримаючи зошит на коліні й молячись, щоб учитель не з'явився раніше часу.

Хтось просто стоїть і чекає, коли нарешті можна буде зайти до класу, сісти на своє місце і не думати ні про що.

Ми з Асею вже сидимо за своєю партою.

Вона показує мені щось у телефоні — знову якісь коменти під її відео. Вона обожнює це. Обожнює читати, що про неї пишуть, навіть коли це повна маячня.

— Дивись, цей пише, що я надто різка, — каже вона, закочуючи очі так сильно, що здається, ось-ось вони застрягнуть десь усередині. — А цей каже, що я королева. От скажи мені, Ксю, хто з них правий?

— Обидва, — відповідаю я, намагаючись не посміхатися.

Ася посміхається замість мене.

— Точно. Я і різка, і королева. Це не суперечить одне одному.

Раптом у коридорі стає тихіше. Не зовсім тихо — люди все ще говорять, рухаються, сміються — але ніби хтось повернув регулятор гучності вліво.

Ніби хтось увійшов, і всі це відчули.

Потім звук приглушається й у нашому класі.

Я піднімаю голову.

І бачу його.

Семен Травиньський, але всі його називають Сем.

Він іде проходом так, наче йому тут усе належить. Наче цей клас, школа — його власність, а ми всі тут просто гості.

Чорна куртка, розстебнута сорочка, чорна футболка, руки в кишенях. Сем прийшов до нашого класу — і не до Кароліни, як вам може здатися. Дивно, але цей новачок з десятого знайшов собі друга у нашому дев'ятикласнику Тарасі.

Мені раптом важко дихати. Серйозно. Я роблю вдих — і відчуваю, як повітря застрягає десь у горлі.

Ася помічає мій стан. Вона завжди помічає такі дрібні. Повертається, дивиться туди, куди дивлюся я, і усміхається.

— О, привіт, драма, — каже вона тихо, але з тією усмішкою, яка означає: «Я все бачу, і мені це подобається. Не ворушся, зараз буде гарний контент».

Сем перейшов до нашої школи місяць тому. Офіційна версія — його виключили з попередньої за бійку.

Неофіційна — він сам пішов, бо йому там стало нудно.

Є ще третя версія — що він когось так налякав, що йому просто сказали не повертатися. Але ніхто не знає напевно.

Я не знаю, яка з них правда. І чесно? Мені все одно. Тому що коли він дивиться на мене — а він іноді дивиться — мені не важливо, що він робив до цього.

Сем прямує до останньої парти, де сидить Тимур. Він палає поряд, розслаблено відкидаючись на спинку стільця.

Тимур знімає навушник і щось розповідає, активно жестикулюючи — ніби показує, як щось вибухнуло чи впало.

Сем усміхається. Не широко, не повністю — лише куточки губ ледь піднімаються. І це виглядає… небезпечно. У хорошому сенсі. У страшному.

І тут вона з'являється. Кароліна. Наша «Зарочка-палай», але краще б вже згоріла. Бісить. Чесно.

Вона йде до них так, наче це її останній шанс у житті. Наче якщо вона зараз не підійде до нього, вона помре на місці.

Волосся розпущене, помада яскраво-рожева, усмішка — від вуха до вуха. Вона навіть поправляє волосся перед тим, як зупинитися.

— Привіт, Сем, — каже вона так солодко, що в мене аж зуби зводить.

Сем підводить брову. Одну. Повільно.

— Привіт.

— Ти знаєш, я купила нові парфуми, — продовжує Кароліна, нахиляючись трохи ближче, відкриваючи вид на зону декольте. — Тобі подобається?

Ася тихо фиркає поруч. Я відчуваю, як вона тремтить від стриманого сміху.

— Вона серйозно? — шепоче вона, піднімаючи телефон і починаючи знімати. — Це ж справжній крінж. Я не можу такого пропустити.

Я дивлюся на Кароліну й не розумію. Серйозно не розумію. Як їй це вдається?

Як вона може просто підійти до нього, усміхнутися, заговорити. Сказати якусь дурницю про парфуми і не боятися, що він відвернеться? Що скаже щось неприємне? Що взагалі не відповість?

Я не можу так. Я ніколи не зможу так.

Сем дивиться на неї. Потім на свого Тимура. Потім знову на Кароліну. Його усмішка стає трохи ширшою.

— Не чую запаху, може, ще нижче нахилишся? — каже він іронічно. Складає руки на грудях і починає хитатися на стільці.

Кароліна завмирає. Її усмішка тремтить, але вона все ще намагається виглядати впевнено.

— Чому?

— Бо парфуми треба носом відчувати, а не очима, — відповідає Сем, усміхаючись ще ширше.

Тарас починає голосно сміятися — так, що кілька людей обертаються. Кароліна червоніє — не трохи, а так, що її щоки стають кольору її помади. Але вона все ще намагається зберегти усмішку, хоча видно, що їй боляче.

— Ну, може іншим разом, — каже вона, відступаючи на крок.

— Запам'ятаю, — каже Сем, і в його голосі чути насмішку. Чисту, неприховану насмішку.

Кароліна повертається до своєї парти, проходячи повз нас. Вона не дивиться на нас. Але я бачу, як вона стискає губи, як її руки тремтять.

Ася опускає телефон і дивиться на мене з великими очима.

— Це було болісно, — каже вона тихо. — Але чому мені так подобається дивитися на це?

Я не відповідаю. Я не можу. Тому що я все ще дивлюся на Сема.

І раптом він озирається.

Прямо на мене.

Моє серце підстрибує так сильно, що здається, воно вилетить із грудей. Я швидко відвертаюся, роблю вигляд, що розглядаю щось у телефоні, хоча екран навіть неввімкнений.

— Ксю, — шепоче Ася, її голос напружений від хвилювання. — Він дивиться на тебе.

— Не дивиться, — шепочу я назад, не піднімаючи голови.

— Дивиться. І ти знову червонієш. Боже, Ксю, ти вся червона. Ти медом сьогодні намазалась? То Тарас, тепер Сем. Дежавю якесь.

Стискаю телефон у руці так сильно, що відчуваю біль у пальцях. Намагаюся дихати рівно, але не виходить. Повітря заходить ривками, наче я біжу, хоча сиджу на місці.