1

Я прокидаюся від настирливого дзвінка будильника, і перша думка, що закрадається в голову: знову ця нудота. Знову ця школа, де кожен день схожий на попередній.

Знову Сʼюзі буде сяяти своїм незмінним світлом, привертаючи всі погляди, а я — стояти десь збоку, в тіні її популярності.

Ми з сестрою їдемо разом до школи, але мовчки, наче незнайомці.

Вона постійно дивиться в телефон, занурена у свій світ, а я — у вікно автобуса, спостерігаючи за міським пейзажем.

Коли ми нарешті заходимо до школи, вона одразу йде до своїх друзів, не озираючись. Я — до своїх. Хоча, якщо чесно, в мене є тільки Ася, і більше нікого.

Клас ще напівпорожній.

Біля вікна Кароліна щось обговорює з подругами, кидаючи погляди на двері — мабуть, чекає когось.

Її «зірка в лобі» сяє особливо, коли вона робить вигляд, що не помічає мене, хоча я проходжу через ті самі двері.

Тарас сидить на задній парті, ноги на стільці, в навушниках. Він не дивиться ні на кого, але я знаю — він бачить усе.

Ася вже тут. Звісно. Вона стоїть біля дошки з телефоном у руці, знімає щось для тіктоку.

— Асюнь, ти знову? — кажу я, підходячи ближче. — Ще не набридло?

— Звісно ні, — відповідає вона, не відриваючись від екрана. — Це вау-контент, Ксю. Люди хочуть бачити справжнє шкільне життя.

— Справжнє життя — це ти з телефоном у класі о восьмій ранку?

— Саме так, — усміхається вона і повертає камеру на мене. — Скажи щось для моїх підписників…

Я відштовхую телефон.

— Не треба. Я не в гуморі.

— Ой, та ти ж справжня мрія для кадру — ніяковієш, червона вже вся, з великими очима. Нуль гри, самі емоції. Люди обожнюють таке.

Я не встигаю відповісти, бо раптом оживає Кароліна. Вона починає повільно наближатися до нас з Асею.

— Ась, ти знову знімаєш? — голос солодкий, але з краплею отрути.

— Так, а що? — Ася не піднімає погляду.

— Нічого. Просто цікаво, скільки переглядів ти вже набрала? — Кароліна підходить ближче, усміхається. — Або ще ні?

Ася нарешті дивиться на неї.

— Більше, ніж у тебе волосин на макітрі, Кроль.

Атмосфера в класі миттєво змінюється — стає напруженою, важкою. Повітря густішає, наповнюючись очікуванням чогось незручного.

Подруги Кароліни, що досі жваво щебетали між собою, раптом замовкають і уважно спостерігають за розвитком ситуації.

Тарас, який до цього моменту сидів повністю занурений у свій світ, повільно знімає один навушник.

— Це мило, — каже Кароліна, нахиляючись до Асі. — Але переглядів не купиш за секонд-хенд естетику. Скільки днів поспіль ця кофтинка на тобі живе?

— А статус не купиш за гроші татуся, — Ася усміхається, але в її очах блищить щось гостре й холодне. — Хоча… може й купиш. Спочатку за гроші рідного татуся, а потім…

Кароліна відступає.

— Ти сама знаєш, Ась, що в цьому класі все вирішується не в телефоні. Як і в житті, в принципі. Якщо ти там популярна, але тут ти ніхто.

Вона повертається до своїх, і я нарешті видихаю. Ася кладе телефон у кишеню.

— Вона серйозно думає, що мене це зачепило? — питає вона тихо, але я чую напругу.

— Не знаю, — відповідаю я. — Але вона хоче, щоб ти себе так почувала.

Ася усміхається, але це не та усмішка, що зазвичай.

— То хай перехоче.

До класу заходить моя сестра Сʼюзі. Йде прямо до мене, впевнено, наче це її територія.

Вона одразу стає центром уваги — не тому, що щось робить, а тому, що вона просто є.

— Мама знову переплутала наші ланч-бокси, — каже вона голосно, так, щоб усі чули. — Я не збираюся їсти твої тупі вуглеводи, від яких на стегнах зʼявляються ямки.

Вона демонстративно нахиляється до мого рюкзака, залазить у нього і дістає свій ланч-бокс.

— Серйозно, ти могла б хоч перевірити, — додає вона з усмішкою, що нічого доброго не обіцяє.

Кароліна та інші дівчата з її оточення сміються. Сʼюзі випрямляється, тримаючи свій ланч-бокс, і йде до виходу, не озираючись на мене.

Сором. Кришталевий, неприхований сором, що палить щоки.

Ася дивиться на мене, але я не обертаюся.

Всередині мене розгорається гарячий, болісний сором — той самий, що обпікає зсередини і змушує хотіти провалитися крізь підлогу.

Сʼюзі знову зробила з мене об'єкт для насмішок, а я просто стояла і мовчала, не знаходячи в собі сил щось сказати чи хоч якось відреагувати. Знову. Як завжди.

— Ксю, — тихо каже Ася, — чому ти дозволяєш їй так з тобою?

Я знизую плечима.

— Вона моя сестра. Якщо я щось скажу, вдома буде ще гірше.

— Але ж це неправильно, — наполягає Ася. — Вона використовує тебе, щоб виглядати круто перед іншими. І це зовсім не круто.

Я знаю, що вона права. Але що я можу зробити?

— Просто забудь, — кажу я. — Все одно нічого не зміниться.

Ася хоче щось додати, але в цей момент Тарас повертається і дивиться на мене. Його погляд інший — не глузливий, не байдужий.

— Твоя сестра — повна дура, — раптом каже він.

Я здригаюся. Не від образи, а від несподіванки.

— Що?

— Я серйозно, — повторює він, не відводячи погляду. — Вона поводиться так, наче весь світ їй щось винен.

Я не знаю, що відповісти. Ася дивиться на мене, потім на Тараса, потім знову на мене.

— А Тарас правий, — нарешті каже вона.

Я опускаю очі. Може, вони праві. Але легше від цього не стає.

Ася хапає мене за руку та тягне до нашої парти.

— Він досі на тебе дивиться, — шепоче Ася.

— Не дивиться.

— Дивиться. А ти червонієш.

Тарас дивиться на мене. Секунду. Дві. Потім відвертається.

Кароліна, яка все це чує, раптом втручається:

— Сʼюзі не тупа! Це ви всі недолугі!

Ася закочує очі.

— Кароліна, ми не про Сʼюзі. У тебе щось з вухами — піди перевірся.

— Але я про неї, — ніяк не заспокоїться Кароліна. — Вона справжня. Не те що деякі, хто тільки й уміє червоніти та гидоту усяку знімати.

Тарас, який все це чує, повільно повертається до нас і дивиться прямо на Кароліну.