5.

Правила гри були прості – дівчата вишиковувалися навпроти хлопців. З кожної команди в центр виходило по людині, одна з яких загадувала «фант» (бажання). Наприклад, хлопець, стоячи спиною до дівчат, загадував одну з них обійняти. Потім дівчина, яка стояла спиною до нього й обличчям до своєї команди, вказувала на одну із подруг, промовляючи «Киць», на що хлопець мав відповідати: «Брись!», що означало «ні», або «Няв!», що означало «так». Отже, гравець відповідав щоразу «Брись!» до тих пір, поки не погоджувався на запропоновану кандидатуру дівчини (звісно ж, він її не бачив і обирав інтуїтивно).

  Це була рулетка. Дуже хвилююча рулетка. І в мене аж живіт звело судомою, коли в якості гравця на центр майданчику вийшов Жека та загадав найпровокативніший з усіх можливих і досі ще нереалізованих фантів – справжній поцілунок.  

  Дівчатами пробігла хвиля радісних зітхань, а хлопцями веселих улюлюкань. Я ж перетворилася на статую, не здатну ні зітхнути, ні поворухнутись. Завмерла і чекала, наче приговору. Якщо він поцілує іншу, моє серце розлетиться в друзки. А якщо раптом обере мене… Що тоді буде?

  Серце шалено билось об грудну клітину, воно немов би збільшилось у сто разів і тепер рвалося назовні.

- Киць, - пролунала перша репліка, і дівчина на ім’я Оксана вказала на одну із нас.

- Брись, - відповів Жека.

  Я полегшено зітхнула.

- Киць, - погляд Оксани перейшов на іншу.

  Від напруги в моїх скронях запульсували вени.

- Брись, - гравець знову відкинув запропоновану кандидатуру.

- Киць, - ведуча повернула голову в мій бік. Вона нетерпляче посміхнулася, передбачаючи почути чергове «брись».

  Втім Жека цього разу зволікав. Він на якусь мить замислився.

  Мені здалося, що минула ціла вічність, перш ніж почула таке фантастичне, нереальне, несподіване й водночас жадане «Няв».

  Я не дихала, ще трохи й втратила б свідомість, упала б замертво й проґавила б свій шанс. Проте Жека повернув мене до тями.

- Няв, - ще раз повторив він.

  Я зробила вдих, в той час, як очі всіх присутніх округлилися від подиву та заздрощів.

  Жека розвернувся, втупившись поглядом в мене. Його красиві губи розповзлися в багатозначній усмішці. Я мимоволі зиркнула на них – незабаром маю їх поцілувати. Ой-йой!

  Тим часом, всі довкола заметушилися, підбурюючи нас та підганяючи.

- Цілуйтеся! Цілуйтеся! – кричали вони.

  Хтось підштовхнув мене вперед, змусивши опинитись поруч з Жекою. Я розгублено закліпала.

  Мій перший в житті справжній поцілунок буде з ним… при всіх. Перше викликало в мені радісне передчуття, а от друге… Я не зможу. Нервово стисла руки в кулаки та втупилася поглядом в асфальт.

- Ми не робитимемо це при всіх! – голосно промовив Жека, викликавши метушливий гул розчарування в друзів та неймовірну вдячність і полегшення в мені. Я відчула теплий дотик пальців до  передпліччя. – Ходім за ріг, - він вказав на темний закуток за домом.

  Я кивнула. І ми пішли.

  Не знаю, чи то була дурість, чи хоробрість, але дорогою з мого язика зіскочило зізнання:

- Я ще ніколи не цілувалася.

  Жека на це лиш весело та самовпевнено всміхнувся, немов би промовляючи: «Не сци мала, ти маєш справу з профі».

  І от ми опинилися за рогом. Стали одне навпроти одного, зберігаючи певну дистанцію. Я дивилася на хлопця, в якого закохалася по самі вуха й думала: «Невже він справді мене поцілує? Міг би збрехати іншим. Вони ж нас не бачать».

  Але, напевне, Жека мав рішучі наміри, бо він ступив крок уперед і злегка обійняв мене за плечі.

  А тоді сталося ЦЕ!

  Я бачила в кіно, як герої цілувалися «по-справжньому» – вони широко відкривали роти. Тож я взяла з них приклад - роззявила рота настільки широко, як тільки могла. Жека зробив те саме, підтвердивши, що я роблю все вірно.

  Наші губи зустрілися, немов дві величезні літери «О», написані  на початку речення; немов би дві труби увімкнених пилососів, які, з’єднавшись, утворили вакуум. Мені здалося, так широко я ще ніколи не розтуляла рота, навіть коли їла бабусині вареники з вишнями.

  Це було настільки шалено, дивно, незабутньо та… ЖАХЛИВО, що я навіть зраділа, коли омріяний перший поцілунок завершився.

  Жека на мить завмер, зіщулив свої сірі очі, немов би насміхаючись з мого невміння цілуватись. А тоді різко розвернувся та пішов геть, забравши із собою назавжди моє бажання грати в «Киць! Брись! Няв!».

  «Я зробила щось не так», - ця думка дуже довго мучила мене, не даючи спокою та несучи страждання. «Йому не сподобалось зі мною цілуватись», - добивала себе я.

  Я почала уникати нових друзів, а за тиждень втекла разом з мамою та сестричкою в село до бабусі, де мої любовні муки вилилися в сповнений печалі романтично-драматичний вірш.