2.

  Кілька днів по тому я крокувала з магазину, несучи в наплічнику нехитрий набір продуктів, які попросила купити мама. Погода видалася спекотною, і я раділа з того, що магазин розташований неподалік, інакше б ризикувала отримати тепловий удар.

  Я саме вийшла на фінішну пряму – перетинала внутрішнє подвір’я, коли по вузькій доріжці, прямо повз мене, хтось промчав на велосипеді, здійнявши порив вітру, що скуйовдив моє стрижене під каре волосся. Навряд чи я б впізнала велосипедиста, бо поки що ніхто не був в цьому районі мені знайомим. Проте в очі впала червона бейсболка. Та сама.

  Я зупинилася, вдивляючись вслід силуетові, що стрімко віддалявся. Хлопчисько завернув за ріг, зникнувши із поля зору. «Шкода, не побачила його обличчя», - промайнула в голові думка, і в цей самий момент велосипедист в червоній кепці показався з іншого  боку будинку, спрямувавши свій транспортний засіб в напрямку стежки, на якій стояла я. Саме так, я досі там стояла і не рухалася.

  Наступне відбувалося, мов у сповільненій зйомці – хлопець на всіх парах виїхав мені на зустріч. Мабуть, швидка їзда підіймала йому настрій, бо, коли ми порівнялися, він широко всміхнувся, продемонструвавши наймиліші в світі ямочки на щоках.

  Напевне, в мене в животі жили метелики, бо вони вмить заметушилися, розбурхані чи то поривом вітру, що створив велосипедист, чи то його посмішкою.

  Мені перехопило подих, а в голові запаморочилося. Все навкруги стало розпливчастим та райдужним. Навіть здалося, що у вухах залунала музика (якщо що, я була без навушників).

  Поволі озирнувшись, я провела поглядом червону кепку.

  «Жека», - промовила самими губами, немов поєднуючи в одне ціле це ім’я з образом хлопчиська, якому воно належало.