Глава 10

«Я повернуся через тиждень» — приходить від Артема. Жодних пояснень або вибачень. Він навіть не телефонував, а поставив перед фактом. Боягуз!

У розпачі сновигаю кімнатою, штовхаю стілець, кривлюся від болю в пальцях ноги і, сівши на підлогу, даю волю сльозам. Це злі, гарячі сльози, сповнені розчарування і жалю. Мій шлюб ще можна врятувати. Варто лише кинути роботу, дивом народити спадкоємця і бути слухняною матірʼю та дружиною. А чоловік залишатиметься закритим, роздратованим, залежним від ставок егоїстом! Зате я не стану розлученою жінкою. Круто! Чому б і не жити, як моя мама? Ще й у церкву можна збігати, повінчатися, щоб точно скріпити нас з Артемом священними узами.

Але я не хочу боротися.

А ще я ніколи не уявляла своє майбутнє без Артема. Чим я займатимусь? Де житиму? З ким спілкуватимуся? І як, чорт забирай, я витримаю гнів батьків? Мама одразу приїде в Дніпро, щоб помирити мене з чоловіком, а батько… ох, сподіваюся, він залишиться вдома.

Хапаюся за голову. Мені страшно. Я хочу повернутися в минуле, на місяць назад, і жити без цих клятих думок про розлучення.

Піднімаю телефон і пишу Мирославу:

«О котрій завтра зустрінемося?»

Він довго не відповідає. Мабуть, зайнятий роботою чи дружиною. Мені соромно перед Ангеліною. Як жінка, я маю підтримувати інших жінок, а не гуляти з їхніми чоловіками.

Але між нами з Мирославом були тільки обійми. Щира розмова. А також безліч жадібних поглядів і мовчання, яке було гучнішим за будь-які слова.

Він теж думає про розлучення. Він сумнівається, як і я. Між нами є дивна близькість і взаєморозуміння. Вони виникли ще тоді, чотири роки тому, коли я виплеснула свою правду на незнайому людину. Мирослав не здав мене брату, а підтримав. І навіть пропонував втекти разом. Шкода, що я не прислухалася до свого серця.

«О восьмій. Я за тобою заїду» — отримую відповідь через півтори години.

Наступного дня я не можу сконцентруватися на роботі. Навіть Петрик помічає, що я напружена та задумлива. Він дарує мені цукерку, що приніс із дому.

— Щоб вам було веселіше, — усміхається хлопчик.

— Чому ви з нами не граєтеся? — питає Софійка.

Тому що я розклеїлась і не можу зібратися. Думаю тільки про зустріч з Мирославом і про те, чи можна назвати наші розмови зрадою.

— У мене поганий настрій, — зітхаю я.

— Звісно, ви ж не граєтеся, — киває дівчинка. — Тому він і поганий.

Я мимоволі усміхаюся. Ну що тут скажеш? Залишається тільки діяти. Я пропоную малюкам нову гру. Через десять хвилин я забуваю про Мирослава, Ангеліну та брехливого чоловіка і просто розважаюся разом з дітьми.

Вдома набираю Віку.

— Як ти? — цікавлюся, коли вона бере слухавку.

— Це триндець, — її голос хрипкий і хворобливий, вона шморгає носом, бурмоче: — Задовбалася я. Наступного разу зроблю щеплення. З ліжка встати не можу, добре, що мама приїхала, супчики мені варить.

— Ти не боїшся її заразити?

— Нє, — після короткої паузи каже Віка. — У неї міцний імунітет.

— У мене теж.

— Ага. Я не пробачу собі, якщо ти захворієш. Ще й дітей заразити можеш! — заявляє Віка. Її голос дзвенить від обурення. Гм, здається, подруга одужує.

— Твоя правда. Слухай, у мене тут є одна новина…

Я збираюся розповісти їй про Мирослава, але замовкаю. Обриваю себе на пів слові. Згадую насмішки Ангеліни й усіх моїх подружок. На мить відчуваю той біль, сором і образу, що палахкотіли в моїх грудях. Фальшиві усмішки на весіллі, фальшиві побажання, фальшиві обійми. Я довіряла їм, я вчилася разом з ними кілька років і знала їхні секрети. Але все змінилося, коли я розказала їм про Артема. Подруги виявилися зрадницями і нікчемами.

Я добре знала Ангеліну. А що мені відомо про Віку? Чи можу я їй довіряти?

— Яка новина? — лунає зі слухавки.

— Про мого чоловіка. Він затримується на тиждень. Ех, шкода, що ти хворієш, так би зустрілися, потусили разом. І ти б обовʼязково залишилася на ніч.

— І ми б дивилися «Сутінки» та їли чіпси, — доповнює Віка. — Але не судилося.

Кидаю погляд на годинник. Уже пів на восьму. Попрощавшись з подругою, я біжу до шафи й вибираю сукню. Але вони всі занадто відкриті, сексуальні, дорогі. Хочеться чогось простого та комфортного.

Джинси, блузка і кросівки. Саме так я одягалася в школі. Зараз мої смаки змінилися. Я люблю вишукане вбрання, яке підкреслює фігуру. Артем обожнює, коли видно мої ноги, тому в моєму гардеробі безліч суконь і спідниць.

Майже восьма. Руки тремтять. Хвилювання зашкалює. Коли біля воріт зупиняється знайома автівка, я кидаю погляд на дзеркало. Бліда, розгублена. Зіниці розширені.

Усміхаюся своєму відображенню та виходжу з будинку.

— Вмикати музику? — питає Мирослав.

Киваю. Цього разу з динаміку ллється тепла, сонячна мелодія, сповнена віри та надії. Я спостерігаю за тим, як Мирослав керує автівкою. Спокійно, впевнено. У нього красиві руки з довгими пальцями. І він не носить обручку. Не памʼятаю, чи була вона минулого разу. Чому я не звернула на це увагу?