Глава 9

Я майже не ходила на побачення. І цілувалася по-дорослому тільки з одним чоловіком — з Артемом. Мій мізерний досвід спілкування з протилежною статтю дає про себе знати. Я ніби води проковтнула, сиджу, чемно склавши руки на столі, та розглядаю гостей закладу. Люди тут різні: і сім'ї з дітьми, й закохані парочки, і старенькі, які одягають окуляри, тому що не можуть прочитати меню.

— Тебе щось тривожить? — лунає обережне запитання.

Фокусую увагу на Мирославі. Він знає мою таємницю. Знає, що я не можу виконати свою жіночу функцію.

— Ти говорив з Артемом.

Усмішка сповзає з його обличчя. Мирослав повільно киває, в його очах мелькає щось схоже на жаль чи співчуття. Цього я і боялася. Якщо люди дізнаються про мене правду, вони почнуть дивитися на мене, як на хвору або неповноцінну. Хоча теоретично я можу завагітніти, просто не вдається ніяк. І навіть якщо не вдасться — звісно, це погано, дуже-дуже погано, але я не перестану бути жінкою. Є сурогатне материнство, є дитячі будинки, де купа малюків страждають без батьківської любові.

Це Артем запевняє мене, що я жахлива дружина, бо не народжую йому наслідника. Але ж не всі чоловіки однакові.

— Що саме він тобі сказав? — уточнює Мирослав.

Ох, як важко промовити ці кляті слова! Але якщо я зміню тему — це не зменшить мого сорому, не притлумить гнів на чоловіка. І не втамує мою жагу до звичайного людського спілкування. Віка досі хворіє, навіть на мої повідомлення не завжди відповідає.

— Він… — переводжу подих, — він сказав тобі про мою безплідність?

— Так.

— І це все?

Я уважно дивлюся на Мирослава. Він серйозний, але той спалах співчуття, що я помітила в його очах, зник, повністю розчинився.

— Ні. Ти впевнена, що готова почути чесну відповідь?

Нотки турботи й тепла в його голосі підказують: Артем, може, не виставив напоказ всю нашу брудну білизну, але дуже до цього наблизився.

Чи готова я обговорювати з Мирославом те, що сталося через місяць після весілля? Ні. Вистачить з мене і чоловіка.

Негативно хитаю головою.

— Ваші стейки.

Офіціантка ставить тарілки на стіл, мʼясо пахне так, що мій живіт відгукується тихим бурчанням.

— Смачного, — усміхається Мирослав.

Кілька хвилин я насолоджуюся їжею, навіть мружуся від задоволення, а хвилювання відступає на другий план. Запиваю страву кисло-солодким лимонадом, роблю невелику паузу.

— Я насправді не безплідна. Не знаю, чому Артем так каже. У мене є шанси завагітніти, просто вони не дуже великі. Але ж є, — навіщось пояснюю я.

— Це не моя справа. Якщо мій брат — базікало, це не означає, що ти маєш нести відповідальність за його слова.

— Можливо.

Якщо мій чоловік не вміє приховувати таємниці, то кому він ще розказав? Своїм батькам? Друзям? Колегам?

— Як ви познайомилися? — цікавиться Мирослав.

Я чекаю, поки офіціантка прибере наші тарілки, а потім розповідаю про оголошення на сайті вакансій і про те, як проходила співбесіду, тремтячи від страху.

Дивно, але ці згадки не пробуджують у серці теплоту. Я навіть не усміхаюся. 

— А навіщо ти питаєш? — запинаюсь я, коли мова заходить про пропозицію руки і серця.

— Я… чорт забирай, — Мирослав проводить руками по обличчю, в його очах мерехтить розгубленість. — Сам не знаю. Я тебе згадував. Не часто, звісно, але іноді думав, що з тобою сталося. У пам'яті закарбувалося, як ти дивишся на ворота, як стискаєш кулачки й кусаєш губи, а потім ухвалюєш рішення — і вираз твого обличчя стає рішучим, непохитним. Я відчув захоплення і повагу до тебе. Але ніяк не міг зрозуміти, чому ти не втекла, якщо не любила Артема.

Бо мала дурість зробити тест на вагітність за годину до весілля! Бо вважала за краще жити з некоханим чоловіком, ніж з батьком, який піднімає на мене руку.

— А потім я прокручував у голові твої слова. Розумів твої мотиви. І сміявся над собою.

— Чому?

— Бо це кумедно — регулярно згадувати дружину свого брата.

Серце ніби окропом обливають. Воно горить і бʼється швидко, несамовито. Я опускаю очі, хапаю паперову серветку, мну її, розриваю на дрібні шматки.

— Я теж тебе згадувала, — зізнаюся я й одразу виправдовуюся: — У моєму житті не вистачає друзів, щирого спілкування, довіри. Тому я про тебе думала. Про єдину людину, яка знає, що я хотіла втекти з весілля.

Мирослав невесело всміхається, я теж. Ми дивимося одне на одного, і я відчуваю, як усередині мене щось набухає, збільшується у розмірах, тисне на грудну клітку.

— Ми схожі. Мій шлюб теж побудований не на коханні.

Я це зрозуміла ще тоді, коли він розповідав про втрату друга і про те, як Ангеліна допомогла йому викарабкатися з депресії. Але чомусь приємно знати правду, а не спиратися лише на здогадки.

— Ми доїли стейки. Треба йти.

Не впізнаю свій голос. Він тихий, невпевнений, слабкий. Але Мирослава це не хвилює. Він не вмовляє мене, не пропонує замовити десерт чи напої. До нас підходить офіціантка, він мовчки оплачує рахунок і піднімається.