Глава 8

Мирослав

Артем не відповідає на мої дзвінки. Він досі злиться через заповіт, ніби то було моє рішення, а не батькове. Я від своїх слів не відмовляюся. Мені не потрібні чужі гроші, чужі здобутки. А тато ніби хоче купити мою повагу. Або таким чином спокутує старі гріхи. От тільки для цього запізно. Минуле назад не повернути. Я навряд чи колись забуду, як мене виганяли з татового будинку, наче мерзенного бідняка-афериста.

— Не очікував від тебе, — повторював Артем в нашу останню зустріч, а його очі палали ненавистю. Він проігнорував наказ в очах батька, він психував, зі рта летіла слина.

Тоді я подумав: а чи ми колись станемо справжніми братами? Чи можлива між нами дружба, якщо Артем відкрито мною користується? Щодо останнього я ілюзій не маю. Брат не приховує своїх мотивів: йому потрібні мої звʼязки, щоб знайти нових клієнтів для своєї консалтингової фірми. А ще, ймовірно, Артему потрібні гроші. Якщо він говорив правду про ставки, то це лише питання часу — коли він програє величезну суму й опиниться в боргах.

Він не зацікавлений у братському спілкуванні. Але я щосили намагаюся це змінити.

— Коханий, ти втомився, — Ангеліна без стуку заходить у мій кабінет.

Останніми днями вона стала більш навʼязливою, балакучою, активною. Постійно тягне мене в ресторани, хизується відвертою білизною, пропонує купити нові меблі у спальню та розширити гардероб. А ще вона постійно натякає на дитину, хоч я і просив не торкатися цієї теми.

— Важкий був день, — киваю. На годиннику дванадцята ночі, я нещодавно повернувся додому й хотів посидіти в тиші.

— Я можу зробити тобі масаж. Або станцювати. Чи одразу перейти до головного? — лукаво мружиться вона і нахиляється так, щоб я побачив її груди. — Коханий, ну скільки можна залишати мене без тепла?

День сьогодні і справді був паскудний. Виникли проблеми з новою точкою, від безкінечних дзвінків досі болить голова. Тому я киваю на стіл і говорю:

— Перейдемо до головного…

Наступного дня Артем сам мені дзвонить.

— Чого тобі? — питає він без зайвих прелюдій.

— Я хочу поговорити.

— Про що? Ти своє отримав. Вирвав собі частину татових грошей.

Стискаю пальцями перенісся. Слова тут марні, брат нікого не чує, крім себе, але я все одно говорю:

— Ти помиляєшся, Артеме. Давай зустрінемося і все обговоримо.

— Я зараз не в Дніпрі, — відповідає він після короткої паузи. — Повернуся у вівторок.

Чую заливчастий жіночий сміх, потім Артем тихо лається і грюкає чимось, мабуть, дверима. Отже, вони з Наталкою поїхали у відпустку. І це після того, як він з відразою натякав на її емоційну нестабільність. Хоча хто я такий, щоб судити про чужі шлюби? 

— Передавай Наталці привіт.

— Вона залишилася вдома. Гори — то не її тема, — відказує Артем.

Кожен м'яз у моєму тілі напружується, дихання спирає. Якщо то сміялася не Наталка, отже…

— Я в ресторані, — пояснює брат, — вийшов на вулицю, бо там шумно. По залу бігають дівчата у різнокольорових фатах, гигочуть, як ненормальні, та грають у тупі ігри.

— Зрозуміло.

Мабуть, Артем чує недовіру в моєму голосі, тому що він продовжує говорити:

— Ніколи не думав, що стану тим, кого бісить сучасна молодь, але б ти бачив цих дівчат! Розмальовані, нахабні, гомінливі. Малюють похабщину на аркушах, розповідають про свої походеньки, навіть кількість статевих партнерів називають. І їх анітрохи не хвилює, що я сиджу за сусіднім столиком! Я б ніколи не одружився на такій дівчині. Знаєш, що батько казав мені з самого малечку? Шукай чисту й віддану. Ната саме такою і була.

— Мене не цікавлять інтимні подробиці твого життя, — відрізаю я, але брат не зупиняється.

— Єдина проблема була в тому, що вона з Запоріжжя. Але я тоді одружуватися не поспішав, чекав, поки мені тридцятка стукне. А Натку тримав поруч, дзвонив їй, писав, щоб не забувала. Ну і трохи вчив її життю, щоб у майбутньому стала мені гарною дружиною.

Зціплюю зуби, дихання частішає, реальність забарвлюється в червоний колір.

— Ну що я тобі скажу? Метод хороший, але з Наткою вийшла накладка. О, Натка-накладка, — регоче він над своїм пласким жартом. — Безплідна вона, ось у чому проблема. А батькові потрібен спадкоємець.

— Припини! — гримаю я, стискаючи телефон.

— Але раніше вона була плідна. З першого ж разу залетіла. На весіллі зізналася, що вагітна. А потім сама ж і вбила нашого сина.

Тут до мене доходить одразу дві речі.

Артем у нетверезому стані.

Наталка вийшла за нього заміж, тому що чекала дитину.

Заплющую очі, роблю глибокий вдих, потім ще один. Червоний колір потроху тьмяніє, розсіюється.

— Ти не маєш жодного права розкривати таємниці власної дружини. Я вважатиму, що ти випив зайвого, тому й несеш дурниці. Але надалі ніколи не говори про Наталку в такому зневажливому тоні. Ти в першу чергу ганьбиш себе, а не її.