Глава 7

Віка терпляче вислуховує мої скарги й іноді киває, показуючи, що вона чудово розуміє мої проблеми. Звісно, я не розказую їй і половину того, що відбувається в нашій сім'ї, але згадую основне — зацикленість Артема на грошах, його зневагу до брата і медовий місяць, який тривав аж цілих чотири дні.

— Хіба не всі шлюби такі? — подруга вкотре обводить поглядом вітальню й хитає головою, ніби не може повірити, що я живу в таких гарних умовах. Це вперше я запросила Віку до себе і розповіла їй про особисте життя.

А до кого мені ще звернутися? З ким поговорити, поділитися проблемами? Останньою моєю подругою була Ангеліна, після неї я перестала довіряти дівчатам, та й не до того було. Але минуло чотири роки. Я скучила за дружніми посиденьками.

— Ти не віриш у щасливі шлюби? — уточнюю я.

Віка знизує плечима, мовчить кілька хвилин, обдумуючи відповідь, а потім каже:

— Вірю, але це скоріше виняток із правил. Над стосунками треба працювати, треба прогинатися і підслаштовуватися під свого партнера. Я до цього готова, але все одно самотня. А я, між іншим, на чотири роки старша!

— Яке жахіття, — усміхаюся я.

— Тридцятка все ближче, — зітхає Віка. — І мужика нема. Ти не питала, чи є в Артема симпатичний друг?

— Вибач, забула.

— Та нічого. А щодо твоїх скарг… Не знаю, мені здається, ти надто багато хочеш. Так, твій чоловік любить гроші, успіх, популярність, він хоче бути першим і найкращим сином, він завжди перетягує увагу на себе, тому і запропонував цю тупу ідею з вагітністю. Але б ти могла йому підіграти.

— Про таке не можна брехати!

— Чому?

Мабуть, я припустилася помилки, коли покликала Віку до себе і поскаржилася на Артема. Як там завжди казала мама? Не треба виносити бруд з хати.

— Забудь. Може, ти і права. Чоловіка варто підтримувати, — говорю я слова, в які більше не вірю.

— Коли любиш, підеш на будь-яку брехню.

Подруга кидає на мене допитливий погляд, і я натягнуто всміхаюся. Угу, тобто дарма я вважала Віку чесною і прямолінійною людиною. Заради кохання вона готова обманювати, прикидатися, підлаштовуватися під чужі потреби. Цікаво.

За вікном лунає якийсь шум, а потім у будинок заходить Артем. Швидко ж закінчилася їхня сімейна вечеря.

— Ой, вже так пізно, — Віка перевіряє телефон. — Засиділися ми. Я пішла. На вулиці таксі викличу.

— Гаразд, — розгублено бурмочу я. Ми з Артемом сильно посварилися, тож я не знаю, в якому він зараз стані. Сподіваюся, він не кричатиме на мене при подрузі.

— О, і ти тут, — хмикає Артем, коли Віка соромʼязливо з ним вітається. Вона одягає шкіряну куртку, сідає, щоб втиснути ноги в кросівки. Чоловік переводить погляд на мене: — Що, скаржишся на мене?

— Ой, та з Нати слова зайвого не витягнеш, — сміється Віка. — Це я в гості напросилася. Вдома нудно — капець. І серіал мій закінчився, про Люцифера.

— О, — очі Артема весело блищать. — Тепер зрозуміло, чому ви дружите. Ната дивиться еротику про вампірів, а ти — про диявола.

— Справді? Ти любиш вампірів? — Віка здивовано кліпає очима, а я розглядаю чоловіка. Він різкий, збуджений, метушливий. Його переповнює енергія, бажання діяти, говорити, кричати.

— Колись любила, — коротко відповідаю я. — Твоє таксі вже близько?

— Ой, так, — киває подруга. — Бувай. До побачення, Артеме.

Коли за нею зачиняються двері, чоловік скидає з себе кайдани ввічливості та стриманості.

— Що, жалілася подружці? — їдко промовляє він. — Як передбачувано.

— Віка ж сказала, що такого не було.

— Угу. Просто вона гарна подруга, — киває Артем.

— Ти рано повернувся. Як пройшла зустріч?

Він похмурніє, усмішка стає злою, потворною.

— Тато вніс байстрюка у свій заповіт. Слава, звісно, корчив із себе гордого сина, якому нічого не потрібно, але батько на ці хитрощі не купився.

— І не рано йому думати про заповіт?

— Ні. Це його пунктик. Ти що, не чуєш мене? — підвищує голос Артем. — Байстрюк опинився в татовому заповіті!

— То й що?

Чоловік розчаровано хитає головою. Він падає на диван, заплющує очі, на його чолі проступають зморшки. Раптом він здається мені дуже змученою, втомленою людиною. Я торкаюся його руки, та Артем її висмикує. Це ранить. Чоловік — тактильна людина, а зараз він відмовляється від мого тепла.

Ні, я не можу повернути все назад.

Дивлюся на його напружене обличчя, на гострі вилиці, які я колись дуже любила, на тонкі губи й масивне підборіддя. Артем важко дихає, кадик на його шиї сіпається.

— Я вирішив. Завтра ж їду у відпустку, — повідомляє він. — Сам.

Очі досі заплющені, груди важко піднімаються і опускаються.

— Добре, — кажу я.

Намагаюся знайти в собі крихту образи, розчарування, болю — але всередині пусто, холодно. Як же дивно не відчувати емоцій до свого чоловіка! Хоча ні, брешу — я його зневажаю і трошки жалію. Але на цьому міцний шлюб не побудуєш.