Глава 6

Артем обіймає мене зі спини, гладить живіт і стегна. Він зовсім не нервує перед зустріччю з батьком і братом, а я місця собі не знаходжу. По-перше, мене ніхто туди не запрошував, тож я буду зайвою. По-друге, Олександр Борисович викликає дрож у тілі. Він суворий і владний чоловік, з холодним пронизливим поглядом і грубим голосом. І він мене недолюблює. Як і свекруха. В їхній картині світу я звичайна селючка, яка вибрала Артема через його статус і гроші.

І не можна сказати, що вони помиляються. Я вийшла заміж, думаючи про власну вигоду.

— Ти красуня, — шепоче чоловік.

— Я знаю, — підіграю йому. Артем любить, коли я впевнена в собі і своїй зовнішності. — Яка моя роль?

— У сьогоднішньому спектаклі? — хмикає він.

— Так. Це має бути сімейна зустріч, суто чоловіча. Я туди не вписуюсь.

Чоловік закочує очі, ніби має пояснювати мені банальні речі.

— Я хочу перетягнути увагу на себе. На нас, — Артем відпускає мене і йде на кухню. Я крокую за ним, збентежена і здивована. Чому він зупинився? Що має на увазі?

— Навіщо ти?.. — я не закінчую речення, бо чоловік дивиться на мене так, що всі слова вилітають з голови. Цей погляд неймовірно схожий на погляд його батька. Важкий, холодний, довгий.

Артем нахиляється і дістає з міні-бару майже порожню пляшку.

— Треба ж якось терпіти байстрюка, — жартівливо промовляє він, і я сіпаюся, ніби від ляпасу. Знову це слово, знову насмішка в голосі.

— Яким чином ми перетягнемо увагу на себе?

— Легко. Скажемо, що ти вагітна.

— Що?

Мої очі розширюються від шоку й невіри. Він не може говорити це всерйоз. Він жартує.

— Так. Але ми типу не впевнені на сто відсотків, бо ти досі не сходила до лікаря. Тоді ця зустріч двох синів і батька перетвориться на калейдоскоп привітань, а всі розмови зведуться до дитини.

— Я не хочу брехати.

— То й не бреши. Всміхайся та кивай, коли всі витріщатимуться на твій живіт.

— Невже ти так боїшся стати другим в очах батька, що готовий брехати про вагітність? Про тему, яка нам обом шалено болить? — сипло запитую я.

— Ну а що, має ж бути з тебе якась користь.

Артем одразу шкодує про сказане. Обличчя набуває винуватого виразу, в очах мелькає жаль, але надто пізно. Я його почула. І не збираюся вдавати, ніби нічого не сталося.

— Я нікуди не піду, — заявляю голосно і твердо. Знімаю сукню, дістаю косметичку, щоб змити з себе макіяж.

— Зупинись! — гримає Артем. — Я погарячкував, визнаю. Але залиш образи й істерики на потім. Нас чекають.

— То замовляй таксі, поки ще не пізно. Чи ти знову сядеш за кермо в нетверезому стані? — я знаходжу міцелярку і спонжики.

—  Щоб я цих наїздів більше не чув, зрозуміла? — чоловік хапає мене за руку, косметичні засоби падають на стіл. — Це невинна брехня. Ніхто не постраждає, не матиме зайвих ілюзій. Ми скажемо, що вагітність не підтверджена, але є надія. Що в цьому поганого? Чи ти забула, як сама так робила?

— Ти про затримку? Але я справді вірила, що сталося диво.

Артем кривиться, ніби від сильного фізичного болю, залишає мою руку і відходить на кілька кроків.

— Яке це зараз має значення? — стиснутим голосом питає він. — Одягайся.

Замість сукні я беру тоненький блакитний халат. Очі Артема звужуються, в них спалахує небезпечний вогник.

— Тобто ти раптом стала принциповою?

— Ні. Але я не брехатиму про вагітність. Якщо ти боїшся втратити любов свого батька, то обманюй його, скільки влізе. Тільки мене не чіпай!

— Я нічого не боюся…

— Угу, звісно. Ти шалено заздриш Мирославу, його бізнесу, його будинку, його популярності. І ти панічно боїшся, що твій батько почне його поважати. Або навіть любити.

— Замовкни! — Артем б'є кулаком по столу. — Щоб я більше цього ніколи не чув, зрозуміла?

— Чому? Неприємно, коли озвучують твої страхи? — я знущально всміхаюся. — Що ж, любий, мені теж неприємно, коли ти згадуєш про викидень, ще й винною мене вважаєш.

— То це твоя помста? — щуриться Артем.

Перед очима мелькають червоні мушки, а в жилах закипає кров. Серце бʼється часто і гулко, на розрив. Я вперше висловлюю свій гнів, вперше кажу, наскільки мені боляче навіть чути про вагітність.

— Та яка там помста? — закочую я очі. — Просто ти забув, що дружина не обовʼязково має бути слухняною лялькою в дорогому вбранні. У мене теж є почуття й думки.

— Як вчасно ти про це згадала, — він кидає погляд на телефон, хмуриться. — Добре, чорт з тобою. Я не буду брехати про вагітність.

— Обіцяєш? — тихо питаю я.

— Так, Нато, обіцяю. І навіть таксі викличу, щоб не лякати тебе.

— Чудово.

— То що, ти нарешті перевдягнешся? — він нетерпляче тупає ногою.