Глава 5

Щастя триває аж чотири дні. Вчора Артем водив мене в ресторан і розповідав про своїх друзів, а сьогодні він залітає в будинок, кидає телефон на стіл і повідомляє стиснутим від злості голосом:

— Батько все ж таки зустрінеться з байстрюком.

— Так Мирослав про це попереджав…

— І що? Я думав, він бреше. Випендрюється перед своєю розцяцькованою дружиною, фантазує.

Артем відкриває міні-бар, довго там копається, поки не знаходить пляшку з прозорою рідиною. Я обіймаю себе за плечі. Раптом стає холодно, незатишно, тривожно.

— Може, не треба? — мʼяко говорю я. — Тільки сьома.

— Тобі яке діло? — гримає Артем. — У мене життя ламається, а ти про якусь дурню переживаєш!

— Що поганого в тому, що твій батько поговорить з Мирославом?

Артем зариває долоню у волосся, ніби хоче видерти звідти пучок. Його обличчям пробігає судома.

— Не розумію іноді, ти дурна чи прикидаєшся? — ядучим тоном випалює він. — Я начебто казав, що мама поставила ультиматум: або вона, або байстрюк. Якщо тато вибирає байстрюка, то втрачає свою дружину. Зрозуміла нарешті?

— Коли вона ставила цей ультиматум? Років пʼятнадцять тому?

— Десь так. Але тато ніколи не порушує своє слово. Тому я не повірив Славку.

— То що сталося?

Артем випиває вже третю чарку. Він навіть не кривиться, ніби то вода. Розстібає кілька ґудзиків на сорочці, ходить з однієї частини кімнати в іншу. Він метушливий, різкий, незграбний. Штовхає стілець, бере телефон, щось перевіряє в ньому і знову кидає на стіл. Дивно, що екран досі не тріснув.

— Тато подзвонив мені і розказав про зустріч. Хоче, щоб ми зібрались утрьох: я, він і байстрюк. Уявляєш цей цирк? Не здивуюсь, якщо він внесе його у заповіт! Тридцять чотири роки я був його єдиним сином, його гордістю, його найвищим досягненням, а зараз він хоче це знищити. І заради кого? Заради якоїсь випадкової помилки?

— Не кажи так про брата, — спалахую я. — Це огидно!

Кров стріляє в голову, червоні мушки мерехтять перед очима. Задовбало чути, що Мирослав — це помилка, байстрюк, особа, що належить до нищої касти. Тьху!

— Він мій брат, дорогенька. І я називатиму його так, як захочу, — єхидно всміхається Артем.

— Судячи з усього, твій батько більше не вважає Мирослава помилкою і байстрюком. То, може, ти візьмеш приклад зі свого тата? — здіймаю брову й запитально дивлюся на чоловіка. Він обожнює свого батька, він його і поважає, і боїться, і наслідує одночасно.

Спрацьовує. Артем хмуриться, на його вилицях випинають жовна, але він замислюється над моїми словами. Я прикладаю руку до грудей, де несамовито бʼється серце. Давно я так не злилася. Ніби гнів Артема частково всотався в мою кров.

— Чорт. Як мене все дістало! — заявляє чоловік. — І ти, і твоя безплідність, і вічні запитання від батьків, коли ми вже подаруємо їм онука. І брат, що звалився мені на голову і вдає з себе добру душу! І цей будинок дістав, і твій вічно байдужий погляд! До дідька все.

Він хапає телефон, ключі, піджак і йде, зі всієї дурі грюкнувши дверима.

Я занадто збуджена, знервована, щоб всидіти на місці, тому швиденько приймаю душ і замовляю таксі. У центрі гамірно, тісно, гучна музика б'є по барабанних перетинках, люди співають і танцюють, ніби це якийсь клуб на вулиці.

Вперше я так гостро відчуваю свою самотність. Набираю Віку, але вона не відповідає. Мабуть, розважається або спить.

Навіщо я сюди приперлася? Треба їхати додому і чекати на Артема. Неможливо врятувати шлюб, знаходячись далеко від свого чоловіка.

Аж раптом мій погляд зупиняється на знайомій фігурі. Високий зріст, широкі плечі, темне волосся. Мирослав підходить до столика, за яким сидять два чоловіка. Вони обмінюються рукостисканнями, замовляють їжу. Сміються, жартують, у них активна жестикуляція і міміка. Одразу зрозуміло, що ці троє — добрі приятелі.

Як там казав Мирослав? Він знайшов нових друзів, одружився з Ангеліною, поринув у роботу. Утрата близької людини не відібрала в нього смак до життя. Чому ж я ніяк не можу переступити через минуле? Зациклилася на тому викидні — і перетворилася на машину-автомат.

У цей момент, ніби почувши мої думки, Мирослав повертає голову. Його очі розширюються від здивування, губи розтягуються в усмішці. Він щось каже своїм друзям, а потім іде до мене!

О ні, ні, ні! От що буває, коли кілька хвилин витріщаєшся на людину.

— Привіт, — каже Мирослав.

— Привіт. Я чекала маршрутку і випадково тебе побачила.

— Маршрутку? — здивовано уточнює він. Усі так реагують, коли я говорю, що нормально ставлюся до громадського транспорту.

— Так.

— Цікаво.

Я напружуюся в очікуванні критики, яка от-от проллється на мене, але нічого не відбувається. Мирослав — не Артем, він не насміхається над моїми рішеннями. Це щось новеньке.

— Тебе друзі чекають, — нагадую я.

— Вони дорослі люди, проживуть кілька хвилин без моїх анекдотів.