Глава 4

Відчувати задоволення від дотиків чужого чоловіка — це аморально й грішно. Тому я вирішую переключитися на Артема, згадати, який він добрий і чуйний, як ніжно він уміє цілувати та любити мене.

Я вважаю наше інтимне життя доволі нормальним. Ми регулярно проводимо час разом. Артем обожнює моє тіло, особливо коли я купую мереживну білизну і ходжу в ній по будинку. Не скажу, що люблю подібні ігри, але й нічого поганого в них не бачу.

Єдине, що мене напружує, це відсутність сильної жаги до чоловіка. Я можу спокійно прожити без інтиму хоч тиждень, хоч місяць. Звісно, до останнього ніколи не доходило, але така тенденція мене лякає. Іноді хочеться, щоб усе було, як в еротичних фанфіках: на розрив, до нестачі повітря й палкого, несамовитого бажання.

Мабуть, щоб це відчути, треба було виходити заміж за коханого чоловіка, а не за того, хто першим зробив мені пропозицію.

— Скучила? — хмикає Артем, коли заходить у спальню та бачить мене в новому комплекті.

— Так, дуже.

Він, як завжди, ніжний і палкий, але я не відчуваю ту кляту вібрацію, яка виникає при дотиках Мирослава...

— Братик підігнав мені клієнта.

— О, це дуже добре, — щиро радію я.

— Довго він тут був? Про що ви говорили? — цікавиться чоловік.

— Про Ангеліну, — говорю я частину правди. — Вона ж моя колишня подруга, от ми і знайшли спільну тему для розмови.

— До речі, — Артем спирається ліктем на подушку. — Я не знаю твоїх друзів. Вони в тебе взагалі є?

Після дівич-вечору і весілля я втратила всіх подруг, бо вони виявилися заздрісними стервами. У Дніпрі я знайомилася з різними дівчатами, але ні з ким не потоваришувала. Окрім Віки. Вона хоч і своєрідна людина, але у нас багато спільного. Віка теж любить фільми про вампірів, танці і дітей.

— Так. Є.

— І хто вона? Вони?

— Я розповідала тобі про Віку. Вона теж вихователька.

— А, — його інтерес помітно згасає. — Дитсадок. Звісно, як таке забути.

— Я можу познайомити тебе з Вікою, — хапаюся за цю тему, щоб знову не слухати, яка не престижна в мене робота.

— Окей, — без ентузіазму погоджується Артем. — Тоді я завтра заберу тебе з роботи. Покажеш свою єдину подругу.

Він повертається на бік і засинає за лічені хвилини, а я дивлюся в стелю і думаю про своє життя. От ніби все в ньому є, крім дитини, але всередині якась пустота. Я наче живу на автоматі, їм на автоматі, говорю на автоматі. Лише в садочку я відпускаю себе і просто існую. Голосно регочу, танцюю, малюю з дітьми різних крокозябр, співаю пісні й вигадую нові ігри.

Так, у садочку я відпускаю контроль над своїм життям.

І поруч з Мирославом я ніби дихаю на повні груди.

Ця думка лякає й надихає одночасно.

Понеділок починається з того, що Софійку не приводять у садочок. Діти часто хворіють і пропускають дні або навіть тижні, я до цього звикла, та все одно відчуваю сум. Є щось бентежно-рідне у цій дівчинці, яка миттєво стала моєю улюбленицею. Звісно, вихователькам заборонено виділяти дітей, тож я старанно приховую свою симпатію до Софійки.

— Я зголоднів, — бідкається Петрик, виводячи на аркуші довгоногого звіра.

— Ще десять хвилиночок, — кидаю погляд на годинник.

Хлопчик сумно зітхає. Коли дітлахи нарешті йдуть на обід, я перехоплюю Віку та попереджаю її про Артема.

— Навіщо? — лякається вона. — Я голову зранку не помила.

— То й що?

Але Віка вже панікує, біжить до вбиральні, щоб перевірити своє волосся і нанести на губи яскраво-червону помаду.

— Реагуєш так, ніби Артем тобі подобається, — жартома кидаю я. Подруга завмирає на секунду, а потім відкладає косметичку й дивиться на мене з осудом.

— Я хочу мати пристойний вигляд перед твоїм чоловіком. А то він подумає, що ти дружиш із дівчиною, яка не може помити волосся перед роботою!

— Ой, мужикам на таке начхати. Він нічого не помітить.

Я про всяк випадок дивлюся на її волосся. Все з ним добре.

Залишаю Віку у вбиральні. Не мені її судити. Вчора я теж злякалася, коли Мирослав побачив мене у домашньому одязі і без косметики.

Час тягнеться дуже повільно, ще й Артем запізнюється на пів години. Коли його автівка нарешті зупиняється біля садочка, ми з Вікою виходимо на вулицю.

— Привіт, — усміхається подруга. — Я Вікторія.

— Артем, — киває мій чоловік. — Приємно познайомитися. Ми в центр їдемо. Тебе кудись підвезти?

— Ой, та ні. Я живу далеко, на лівому березі, — знічено відповідає Віка.

Артем кидає на мене спантеличений погляд. Звісно, він не хоче їхати аж так далеко, та ще й стояти в заторах. Я теж не налаштована на довгу поїздку. Голова болить через різку зміну погоди. Два дні тому був дощ, сьогодні знову задуха.

— От бачте, вам зайва морока ні до чого, — каже Віка, поправляючи невидиму складку на одязі. — Я на маршрутку сяду.