Глава 3

Колишня подружка хихоче, коли Артем забирає мобільний і мовчки залишає вітальню.

— Оце так збіг. Навмисно не придумаєш, — заливається вона. — Знаєш, я завжди хотіла поставити тебе на місце. Нарешті випала така нагода.

— Та що я тобі зробила?

Намагаюся зігрітися, розтираю плечі руками, але це не допомагає. Звісно, чоловік не повірить Ангеліні, але все одно засумнівається. Нагадає, що мені було всього двадцять років, що я не сиділа вдома під час вагітності, а бігала по магазинах, що я хотіла вчитися, а не ставати молодою мамою.

— Тобі все дістається задарма. Визнаю, зараз ти хоч стараєшся, але згадай себе в інституті! Ні грама косметики, дошка замість грудей, тонкі губи, вічно закритий одяг. Ти навіть з хлопцями говорити не вміла! Погляд опускала, бубоніла щось, заїкалася. Зате як відповідати на практиці — то ти завжди перша. Голос дзвінкий, очі горять. Я грішним ділом подумала, що ти справді соромʼязлива мила дівчинка. Але недоторки не отримують таких чоловіків, як Артем, — вона стишує голос і озирається, ніби боїться, що нас підслухають.

— Я і справді була соромʼязливою дівчиною, яка не вміла розмовляти з хлопцями.

— Угу, звісно, — пирхає Ангеліна. — Навіть якщо припустити, що ти говориш правду, то все ще гірше. Я з чотирнадцяти років слідкую за своєю зовнішністю. Постійна дієта, щоб не набрати зайвий кілограм, дорогі косметичні процедури, навіть операції, — вона вказує на свій ніс. — А ще треба знати, як звабити чоловіка, як зробити йому приємно, коли промовчати, а коли відкрити рота…

— Ну, з останнім ти не справляєшся, — ядуче всміхаюся я.

— А ти навіть на підборах криво ходиш! — продовжує Ангеліна, ігноруючи моє зауваження.

Я закочую очі. От навіщо мені слухати ці скиглення? Якщо заздрить затьмарює їй мізки — це не мої проблеми. Я і так маю заспокоїти Артема та пояснити, що Ангеліна помиляється, що я б ніколи не відмовилася від дитини, що колишня подруга сказала це зі злості, а не тому, щоб знає про мене якусь ексклюзивну правду.

— Ой, та годі тобі, — не витримую я. — Навіщо згадувати старі часи? Зараз ти одружена з чудовим успішним чоловіком, ти маєш життя, про яке завжди мріяла, тож радій, а не зациклюйся на подіях чотирирічної давності.

— Чудовий успішний чоловік? — мружиться Ангеліна. — Що, вже на мого Славу заглядаєшся? Ну в тебе й апетити, подружко.

Хитнувши головою, я виходжу з вітальні та прямую на вулицю. Не хочу залишатися з Ангеліною в одному приміщенні. Вона неадекватна.

Вибираю місце біля басейну, де мене ніхто не побачить, сідаю на шезлонг і перевіряю телефон. Одне повідомлення від мами. Я вже знаю, що там побачу, але все одно його відкриваю.

«Ти зобовʼязана приїхати на його день народження. Він чекає на тебе. Будь хорошою дочкою і не розчаровуй нас знову».

Наступного тижня батько святкуватиме своє п'ятдесятиріччя. Артем навряд чи поїде, він не любить Запоріжжя і моїх родичів. А я пропустила занадто багато сімейних свят. Страшно подумати — останній раз я була вдома два з половиною роки тому. Тато тоді знову взявся за старе, мама плакала, коли я натякала на розлучення, а Артем ніяк не міг зрозуміти, де я так вдарилася, що синці зʼявилися одразу і на руках, і на ногах.

Чую чоловічі голоси, підхоплююся і поспішаю до будинку. Брати якраз прощаються, потискають один одному руки.

— Ось ти де, — криво всміхається Артем.

— З мамою розмовляла. До зустрічі, — киваю я Мирославу.

— Яка відбудеться дуже скоро, — каже він, простягаючи руку.

Один короткий дотик до його теплої долоні — і мій хребет пронизують тоненькі голки. Це схоже на вібрацію, приємну вібрацію. Щось подібне я відчувала в десятому класі, коли вчителька пересадила мене до найпопулярнішого хлопця і ми з ним випадково зустрілися ліктями.

— Бувай, — сипло вимовляю я і, розвернувшись, поспішаю за Артемом, який чекає на мене біля машини.

Захлопую дверцята, збентежено дивлюся на чоловіка. Він сідає за кермо, вмикає радіо.

— Ти ж пив, — нагадую я.

— А ти — ні. Але ти досі не отримала водійські права через свої дурні принципи. Або тупість. Тож пристебнись і не заважай мені.

Ковтаю гірку образу. Сперечатися зараз буде повним ідіотизмом. Чоловік досі злиться на мене через абсурдні припущення Ангеліни.

Рок-музика лунає так несподівано, що я здригаюся всім тілом і затуляю вуха долонями. Артем знущально всміхається, трохи стишує гучність і виїжджає на трасу. Я хапаюся за ручку, коли автівку підкидає на ямі. Чоловік лається, але швидкість не збавляє. Він ніби кайфує від того, яка я знервована і напружена.

Але нам щастить: поліція не зупиняє машину, і ніхто не кидається під колеса. У будинок я заходжу, тримаючись за стіну рукою. Мене трясе, перед очима темніє. Я ніколи не потрапляла в автокатастрофи, але все одно маю страх перед швидкісною їздою. Артем про це знає.

— То що, твоя подружка говорила правду? Ти ходила в лікарню, щоб позбутися нашої дитини? — стриманим, майже беземоційним голосом питає чоловік.

Хочеться кричати: «Як ти міг у це повірити? Я б ніколи не вчинила так з нашою крихіткою. Заради неї я вийшла за тебе заміж!»