Глава 1

Чотири роки по тому

— Я посиджу під деревом, можна? — питає Софійка.

— Звісно, — киваю я й уважніше розглядаю бліду дівчинку. — З тобою все добре?

— Так. Просто сонце занадто яскраве, — вона прикриває очі маленькою долонькою, невпевнено всміхається і біжить до найближчого затінку.

Я ще кілька довгих хвилин дивлюся на Софійку, щоб точно впевнитися в її фізичному стані. Останніми днями дівчинка замикається в собі, рідше грає з іншими дітлахами і неохоче співає свою улюблену пісеньку.

— Наталю Олександрівно, подивіться, як я вмію! — кричить Петро і робить кілька незграбних рухів, копіюючи популярний танець. — Круть, правда?

— Так. А повториш за мною? — я кидаю ще один погляд на Софійку, яка спокійно відпочиває під деревом і спостерігає за дітлахами, а потім приєднуюся до Петра та показую йому нові рухи.

— Ого, — він чухає потилицю. — А ще раз можете?

Після активних танців і горлання пісень я заводжу дітей назад у садочок. Скоро їх заберуть батьки, і я матиму два вихідних.

— Спека от-от закінчиться, — кажу я Софійці. — І тоді ти танцюватимеш з усіма.

— Так. Я люблю ваші танці. Ви смішно рухаєтеся.

— А ще я чудово співаю, — підморгую дівчинці, і вона заливчасто сміється. У мене жахливий голос, і Софійка це знає. Вона тонко відчуває фальш, обожнює музику і танці. Дивно, що батьки не записали її на вокал чи фортепіано. Хоча їй всього п'ять років.

Поступово до садочка приїжджають батьки і забирають дітей. Останньою приходить бабуся Софії, спираючись на довгу палицю. Вона впала з драбини кілька місяців тому і досі шкутильгає. Із жалем дивлюся на стареньку. І де її донька? Я бачила маму Софійки від сили два рази, і вона здалася мені грубою, жорсткою людиною.

— Які в тебе плани на вихідні? — торкається мого плеча Віка, інша вихователька, з якою ми ще не дружимо, але дуже добре спілкуємося.

— Ох, не знаю, якщо чесно. Все залежить від Артема. У нього купа роботи, не хочу його відволікати.

— Ну то його проблеми, — хмикає Віка. — Відмовлятися від такої дружини — це міжнародний злочин.

— Ти про що? — весело питаю я.

Віка доволі прямолінійна й дещо специфічна у виразах людина. Іноді я не розумію, коли вона жартує, а коли говорить правду. От згадка про міжнародний злочин — це такий гумор чи своєрідний комплімент?

— Дітей обожнюєш, без чоловіка нікуди не ходиш, вечерю йому готуєш, ще й виглядаєш на всі сто, — останнє вона промовляє з дрібкою заздрості, хоча Вікторії немає чого жалітися, бо вона втілення стандартної краси — довгонога брюнетка з великими блакитними очима та білосніжною усмішкою.

— Дякую. Але я далеко не ідеальна дружина. Як і Артем — не ідеальний чоловік.

— Ага, так я тобі і повірила, — сміється Віка.

Ця фраза здається мені зайвою. Тому я швиденько бажаю колезі гарних вихідних і залишаю дитячий садочок. На зупинці повно людей. Артем давно пропонував мені записатися на курси водіння, але я ніяк на це не наважуся. Дешевше ж проїхатися маршруткою, ніж власною автівкою. Я купу разів пояснювала це чоловіку, але він дивився на мене, як на дурепу, що не розуміє елементарних правил.

— Моя дружина не повинна їздити на вонючих трамваях! — злився він. — Я можу підібрати тобі водія. Це вже краще за якусь маршрутку!

А мені тоскно від однієї думки про те, що чужа людина буде возити мене на роботу, в кіно, в торгові центри, сидіти в автівці кілька годин поспіль і чекати, поки я куплю собі вбрання чи зроблю манікюр. Це ж абсурд!

Врешті-решт Артем погодився, щоб я замовляла таксі, неодмінно бізнес-класу. Про маршрутки він не знає. Це один із секретів міцного шлюбу — приховувати інформацію, яка може не сподобатися чоловіку.

Вдома, як завжди, тихо і самотньо. Я перевдягаюся в домашнє, йду на кухню, дістаю продукти з холодильника. Слова Віки дзеленчать у голові. Обожнюю дітей, готую вечерю, виглядаю на всі сто. Тільки це не робить мене ідеальною жінкою. На жаль.

Коли грюкають вхідні двері, я домиваю останню тарілку. Витираю руки та біжу в коридор, щоб зустріти свого чоловіка. Знову він похмурий і замкнутий. Я цілую його в щоку, у відповідь отримую невдоволене бурмотіння. Зітхаю, повертаюся на кухню. У грудях тисне, болить. Я хочу, щоб Артем був щасливий, як у день нашого весілля, але це неможливо. Всі мої спроби обертаються тотальною невдачею.

— Як твій день? — питаю я, коли чоловік сідає за стіл.

— Нормально. А твій?

— Добре. Один хлопчик намалював мене, трохи карикатурно, з великим носом, але я розчулилася. І ще Софійка сьогодні майже не гралася…

— Діти, діти, вічно одні діти! Ти про щось інше розказати можеш? — миттєво вибухає Артем.

— Діти — це моя робота, — тихо, але твердо говорю я. — Це те ж саме, якби я попросила тебе не говорити про корпоративні фінанси й оподаткування, про нових клієнтів, про бізнес.

— Досить, я зрозумів, — він зупиняє мене роздратованим жестом. — Але погодься, дивно чути від тебе про дітей.

— Тобто?