Ми під забороною

Пролог

Я прикладаю долоню до живота. Сумніви зникають, коли я бачу дві чіткі смужки. Я вагітна. Всередині мене зародилося нове життя. Сльози підкочують до очей, я не знаю, що маю відчувати, як правильно реагувати на таку новину. Мені двадцять років, я не довчилася, не отримала вищу освіту, не побачила світ. Я стільки всього не встигла зробити!

Тремтливими пальцями викидаю тест. Як це могло статися з одного разу? Артем був обережним, використовував захист. Наступного дня він зробив мені пропозицію в ресторані, на очах у наших батьків. Я не змогла відмовити. То був шалено романтичний жест, і в погляді Артема мерехтіла надія.

Сьогодні я виходжу за нього заміж. Вагітною. Артем щиро мене кохає, і з часом я зможу відповісти на його почуття взаємністю.

— Ти чого так довго? — кричить мама. — Церемонія розпочнеться через тридцять хвилин!

— Вже йду.

Ретельно мию руки і виходжу з туалету. Мама, як завжди, незадоволена. Вона хмуриться, складає руки на грудях і скептично мене оглядає.

— Ти надто бліда. Треба щоки нафарбувати. Де твоя візажистка?

— Вона давно пішла.

— І за що їй гроші платять? Як це — піти до закінчення весілля? І якою ти вийдеш на фотографіях? Блідою поганкою? Ох, Натко, осоромиш ти нас із батьком. Я своє найкраще плаття вділа, а ти не можеш лице підмалювати.

— А знаєш, у мене є рум’яна. Я зараз усе зроблю, — запевняю маму.

— І про губи не забудь. Хай вони будуть яскраво-червоними, а не безбарвними, як зазвичай, — летить мені в спину.

Я поспішаю до будиночку біля річки. Тут ми з чоловіком проведемо першу шлюбну ніч. Тут я розкажу йому про вагітність і побачу непідробну радість у його очах. Артем хоче дітей, і я зроблю його щасливим.

Дістаю косметичку, відкриваю рум’яна і наношу їх пензликом на щоки. Стає трохи краще. Мама права: на весілля приїхали поважні люди, близькі друзі й родичі Артема, і я маю виглядати на всі сто. Він у мене не проста людина, а бізнесмен, співзасновник успішної консалтингової компанії. Я з трьома курсами педагогічного інституту зовсім до нього не дотягую.

Нова хвиля паніки підкочує до горла, перекриває дихальні шляхи, роздирає легені. Я вибігаю з номера, лечу до воріт, якими закінчується цей заміський комплекс. Вони зачинені. Виходу немає. Й охорони не видно. Я ніби полонянка, яка не має права на краплю свіжого повітря.

— Заблукала? — глибокий чоловічий голос лунає так несподівано, що я підскакую й перелякано озираюся.

До мене наближається високий незнайомець. Невже він тут працює? Якщо попрошу — він відчинить ворота, і я втечу з весілля. Я поважаю Артема, я захоплююся ним, але я його не кохаю.

— Ні, не заблукала. Я хочу звідси піти.

— Он як, — киває чоловік. — Наречена-втікачка?

Він сканує моє вбрання й обличчя цупким холодним поглядом. Киває, ніби приходить до якогось невтішного висновку. Й дивиться з легкою тінню насмішки, наче це кумедно — залишати весілля за лічені хвилини до його початку.

— Ти не охоронець, — приречено вимовляю я.

— Ні. Але я можу когось покликати. То що, зробити це?

Морозець холодить шкіру, весільна сукня здається надто важкою, тісною, задушливою. Я притискаю руку до живота. Там моя дитина. Я не можу втекти від чоловіка, який мене обожнює, який має гроші, щоб забезпечити майбутнє нашої донечки чи синочка. І найголовніше — я не можу позбавити моє дитя батьківської любові, якої сама ніколи не знала.

— Ні, — твердо й непохитно вимовляю я.

— Так я і думав. Пройдемося? — незнайомець вказує на річку, що грайливо блищить, купаючись в останніх променях світла.

Киваю. Мене раптом охоплює спокій і кришталева впевненість у майбутньому.

Ми з Артемом познайомилися два роки тому, коли він приїжджав до Запоріжжя і намагався відкрити свою кав'ярню. А я саме шукала додатковий заробіток, щоб не висіти на шиї у батьків. Він проводив співбесіду, ставив мені купу запитань, а потім запросив на вечерю. Я погодилася, бо Артем здався мені приємним чоловіком, хоч і вельми дорослим. Виявилося, що він на десять років старше. Зізнаюся, я трохи злякалася. У вісімнадцять я не мала жодного досвіду, бо мої батьки дотримувалися пуританських поглядів на життя: серйозні стосунки дозволені тільки після вступу в інститут, а спати можна лише з нареченим, бо інакше ти сплюндруєш свою честь і знеціниш себе в очах майбутнього чоловіка.

Звісно, я в це не вірила, але щось утримувало мене від побачень і взагалі від спілкування з хлопцями. Тому я не дозволила Артему себе поцілувати. Він не образився, а попросив мій номер телефону. Ми переписувалися наступні півтора роки. Артем забув про кав'ярню, натомість він захопився новою ідеєю — створити власну компанію. І у нього вдалося.

На радощах він приїхав до мене в Запоріжжя та запросив на прогулянку. Цього разу ми поцілувалися. То було спокійно і приємно. Я звикла до Артема, до його впевненого голосу і теплої усмішки. Відтоді він приїжджав до мене на кожних вихідних, а місяць тому зробив пропозицію. Цікаво, він спеціально спланував все так, щоб ми заручилися відразу після нашої першої ночі?

— Чому ти хотіла втекти?

Я виринаю зі спогадів і здивовано дивлюся на незнайомця. Я й забула, що він тут!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше