Епілог. Ти мої вітрила

2025 рік

Зараз я згадую все це, і мені не сумно і не соромно. Мій коханий чоловік Богдан каже: минуле - це минуле, і воно зробило нас такими, як ми є.

У моєму минулому було багато болю, сліз і жалю. Тепер легше: здається, я перехворіла. Я дивлюсь, як він грає з донькою, яка стала нашою, і на серці в мене тепло.

Трохи сумно, що Артему вона виявилася не потрібна. Він телефонує дитині раз на місяць. Та я не хочу переносити на доньку наш епічний треш. Артем назавжди лишиться її батьком. Звісно, у нього нова сім'я і маленький син. Я дуже сподіваюсь, що цьому хлопчику Артем стане кращим батьком, ніж доньці. Я бажаю йому щастя. Але нехай це щастя буде дуже далеко від мене і моєї родини. Богдан і донька - це моє серденько і відрада.

Богдан став для мене рятівником і майстром. Я завжди кажу, що він мене полагодив, бо я була дуже поламана життям. Ми зустрілись у важкі для обох часи. І під вибухи та звуки сирен Богдан мене завойовував - і не тільки мене, а й доньку. Він брав нас своєю наполегливістю і турботою. Простою безкорисливою турботою, якої я не бачила ні від кого у своєму житті.

Я теж з'явилась у його житті не в найпростіший період. Він оговтувався від розлучення, від пережитого в застінках окупантів, від виїзду з окупації та повністю зруйнованого життя. З моменту нашої зустрічі війна щільно переплелась із нашою родиною і нашим побутом.

Та я вірю, що нас звела доля.

Ми познайомились напередодні Нового року. А в серпні, за чотири місяці до нашого знайомства, мені наснився сон про Богдана. Неначе ми сидимо на ґанку нашого будинку, він приготував мені каву, поруч бігають дві собаки. А я йому кажу:

- Дивись, діти їдуть.

І до нашого двору під'їжджають два чорні позашляховики. На цьому моменті я прокинулась.