Глава 17. Фенікс

Так промайнув лютий 2023 року. Ще до появи Богдана я вирішила, що через коледж можу нажити собі неприємностей у вигляді кількох адміністративних штрафів, тому відмовилась від посади уповноваженої особи із закупівель.

Звісно, в коледжі цю новину сприйняли вкрай погано. І через це в мене одразу почала знижуватись зарплата: щомісяця я отримувала все менше і менше.

Та і стосунки з керівництвом погіршувались з кожним днем, бо я відмовлялась від важкої роботи, яка не входила в мої обов'язки.

Я мріяла про звільнення, але боялась. Боялась, що звільнюсь і залишусь без роботи з дитиною. Олії у вогонь підливала мати:

- Найкраща робота для жінки - це викладач. Так, важко, так, зарплата маленька, але це ж державне: платити будуть.

Богдан, бачачи мій розпач і цілковите вигорання, обійняв мене і сказав:

- Звільняйся і ні про що не хвилюйся. Я все беру на себе.

Від цих слів у мене в животі запурхали метелики, і здалося, що навіть сонечко зазирає у вікно - так мені було затишно і тепло. Кохання Богдана огортало мене, наче сонячні промені. Здавалось, я заблукала, замерзла десь у сніговій печері - та бачу сонячні промені і йду до них.

Богдан став моєю безпечною бухтою. Я відчувала захист і підтримку; вперше я знала, що перебуваю в емоційній безпеці. Мені не потрібно вигадувати, підбирати слова, приховувати щось, заслуговувати на увагу, турботу і любов. Я це відчувала і відчуваю кожної хвилини.

У березні 2023 року ми вирішили подарувати доньці собаку. Так сталося, що вона дуже їх боялась. План був простий: на 8 березня купити якогось маленького песика, щоб дитина перестала боятись.

Ми і купили єдиного цуцика дрібної - як нам тоді здавалось - породи. Це був чотиримісячний шпіц. Я назвала його Макс. У принципі, він виправдав своє ім'я: зараз, у свої майже три роки, він важить одинадцять кілограмів.

Але проблема була не в цуцику і не в доньці, яка, до речі, перестала боятись собак (хоча котів любить більше). Проблема була з моєю матір'ю. Хоча ні: проблема нікуди не ділась - трансформації зазнала я і моє ставлення.

Мати, як дізналась про собаку, почала волати. Зазвичай, коли вона гнівається, з її рота вилітає щось настільки образливе, гидке і просочене отрутою, що в'їдається в шкіру і пропалює до кісток. Вона тоді наговорила дуже багато поганого. І сказала, що квартиру купили вони з батьком, тому вона їхня, а я зі своєю собакою можу вимітатись звідти.

У мене кілька днів була істерика. Та цього разу я була не сама. Богдан сказав: це, звісно, погано, що доведеться з'їхати, але нічого - знайдемо квартиру і будемо винаймати.

Його стійкість і підтримка мене заспокоїли. Я подзвонила батькові і сказала, що за тиждень ми з'їдемо, а квартиру я хочу переписати на них. А для себе вирішила, що з цього моменту перестаю з ними спілкуватись.

Батьки погано знають мій характер та принциповість, але в той момент злякались, і скандал себе вичерпав. Напружені стосунки тривали два з половиною місяці. Звісно, вони не вибачились, і, звісно, я подзвонила перша. Але цього разу вже не вибачалась я.

Це вперше я відстояла свої кордони перед батьками. Та не востаннє.

Паралельно з цим я вже на сто відсотків була впевнена, що звільняюсь із коледжу, і навіть сказала про це Оксані - тій самій, що познайомила мене і Богдана. Вона не сприйняла мої слова всерйоз. А дарма…

Завершувався травень 2023 року, і я думала, де і як якнайшвидше знайти роботу. І хоч Богдан казав мені відпочити, я цього не хотіла: ми потребували грошей, йому і так було важко.

Заяву на звільнення я хотіла написати, щойно закінчиться навчальний рік. Та за три тижні до його кінця, на початку червня 2023 року, мені зателефонувала людина, яку я найменше очікувала почути.

Це була моя одногрупниця з аспірантури.

- Привіт, Даринко! Я до тебе з питанням: а ти не хочеш повернутись в універ і попрацювати в мене на кафедрі?

- Хочу! - відповіла я. - Ти навіть не уявляєш, як вчасно зателефонувала: я якраз шукаю роботу.

- Супер! Тоді лови контакти і домовляйся про співбесіду. Бувай, гарного дня!

- Бувай, навзаєм.

Вона скинула дзвінок, а я притиснула телефон до себе і не могла повірити. Повернулась до Богдана, а він, побачивши моє обличчя, запитав:

- Щось трапилось?

- Так, трапилось. Здається, я знайшла роботу.

- У сенсі? - не зрозумів Богдан.

Я пояснила і від радості почала стрибати й обіймати коханого і доню. Я була на сьомому небі від щастя: це була моя мрія - працювати у своєму універі. Наперед скажу: так, мене взяли, і я продовжую там працювати.

Ось так просто вирішилась проблема мого працевлаштування. А поряд завжди Богдан. Він зі мною справді і в найважчі часи, і в найважливіші. Бо близькі можуть підтримати тебе в біді, але не всі підтримують в успіху.

Тоді я почула пісню про вітрила, про крила невагомості і про дві половинки одного серця - і мені здалося, що вона про нас.

Так і є: Богдан - моє щастя і доля. Він дав мені безпеку, дав ґрунт під ногами, дав відчути, що я не сама, що він завжди поруч. І я знову стала собою, ожила і розправила крила.