Глава 16. Не сталося, як гадалося

Загалом наша «дружба» протрималась недовго. Богдан сумлінно вдавав, що дружить зі мною. Ключове - вдавав, бо мій коханий чоловік уже все вирішив і чекав, коли мене осяє. Ми зустрічались через день, пили кавусю в кав'ярні і говорили про все на світі. Чи розуміла я, що це моя людина?

Так! Чому нічого не робила? Бо сама запропонувала дружити! Бо боялась, що закохалась і буду страждати, а такого я собі дозволити не можу - бо донька і батьки.

І взагалі, все це безглуздя і божевілля. Бо виглядаю я огидно, і в мене дитина, і кому я така потрібна…

Ось такими питаннями я мучила себе і тебе, коханий. Точніше, тебе мучила нашою «дружбою», а себе з'їдала цими думками.

А ти просто спілкувався і турбувався про мене. Тихо, спокійно, але постійно. Буквально за тиждень я зрозуміла, що в ті дні, коли ми не бачимось, я не знаходжу собі місця.

Розумію це - але продовжую відштовхувати Богдана обома руками, хоча він уже стоїть впритул і просто спостерігає за моїми дурнуватими спробами щось там вирішити і зрозуміти, замість того щоб зізнатися - насамперед самій собі.

А потім я просто написала повідомлення, щось типу:

«Здається, я закохалась у тебе».

А Богдан відповів:

«Ну нарешті».

А потім дуже швидко приїхав, ніжно обійняв і поцілував.

Це вже я не забула і пам'ятаю, коханий.

Залишався найскладніший момент - донька. Їй виповнилось сім років, і треба було пояснити, що відбувається. А я розгубилася і не знала, що робити. Тут на поміч прийшов Богдан. Він огорнув малечу увагою і турботою. Вона зрозуміла, що Богдан не вкраде всю мою увагу, а дасть ще більше - разом із моєю.

Наприкінці січня 2023 року я більше не могла жити окремо від Богдана. Мені треба було фізично відчувати його поруч. Та що там «треба було» - мені і зараз потрібно відчувати його поруч постійно.

Так я вирішила, що ми з донькою повертаємось у своє життя. Чому я так формулюю? Бо щоразу, коли я приходила у свою квартиру, починаючи з березня 2022 року, я плакала через те, що рашисти відібрали моє життя. Так, важке і нещасливе, але це моє життя і життя моєї дитини.

Харків все ще обстрілювали ракетами, бомбами і дронами. Та мені вже не страшно було повертатись додому. Бо я знала: Богдан зробить усе можливе і неможливе, щоб захистити і заспокоїти мене і малу.

Власне, так потихеньку, неспішно ми почали наше сімейне життя. Спочатку ми хвилювались. Донька перші дні не розуміла, чому Богдан постійно в нас, чому я приділяю йому увагу. Їй знову хотілось, щоб мама була тільки її.

Одного разу, коли ми вперше були втрьох наодинці у квартирі, донька погрожувала Богдану лопаткою, коли він мене лоскотав. Але потім, уже коли ми повернулись додому, він щовечора, майже до комендантської години, був з нами. Поступово мала звикла - навіть затягнула шкарпетки Богдана і закрила їх у своєму сейфі, щоб він нікуди не пішов. Хоча Богдан і так не хотів нікуди йти - це я боялась за реакцію доньки.

Уже зараз вона постійно питає:

- Мамо, а чому Богдан не одразу почав з нами жити? Мамо, а чому ти не покликала Богдана? Нащо ти виходила заміж за тата?

Так, вона не називає Богдана татом, бо, як зізналась сама, боїться: якщо так назве - він зникне. Але все це вже зараз. А тоді, у 2023 році, все вирішив випадок. Потрібно було поставити машину Богдана на ремонт на кілька днів; СТО було поряд з нашим домом - там, власне, він і працював. Тож не було сенсу їздити до себе додому, поки машина в ремонті. Так він уперше залишився в нас на ніч.

Поступово я звільнила місце для його речей. А потім сказала:

- Може, вже переїдеш до нас? Сил немає прокидатися без тебе.

Озираючись на грудень 2022 року, можу з упевненістю сказати: поїхати на шурпу до Оксани було моїм найкращим рішенням!