Глава 14. Привіт

Моя приятелька, колега з роботи Оксана, кілька разів кликала мене в гості, та в неї постійно щось не виходило. Тому, коли вона знову покликала, я погодилась на автоматі. Зустріч мала відбутись 29 грудня 2022 року.

Зранку в мене почались жіночі дні і болі, тому рухатись я взагалі не хотіла. Але Оксана почала дзвонити і просити приїхати. Я відмовилась. Вона наче й не засмутилася, навіть зраділа. Але через кілька годин перетелефонувала і почала майже благати приїхати: вони варять шурпу з баранини, і її чоловік Денис та друг Богдан умовляють її вмовити мене. Вони навіть домовились, що Богдан забере нас із донькою з дому і привезе назад.

Донька на той час уже засиділась удома, тому після довгих вагань та благань я погодилась.

Десь за годину приїхала чорна машина. Вони довго їхали, бо Оксана неправильно сказала дорогу, і вони заблукали, але все ж дісталися. За кермом був чоловік; я його не розгледіла - нас лише познайомили, і він помахав рукою з-за керма. Всю дорогу до Оксани ми розмовляли, бо давно не бачились, і з'явилася купа тем.

В Оксани ми випили шампанського, приготували шурпу і сіли їсти. Баранину я ненавиджу, але мені пощастило: на той момент я десять місяців взагалі не їла м'яса.

Ні, я не вегетаріанка і не експериментувала. Коли почалась війна, з продуктами і грошима було важко, а вдома дитина, хвора мати в шоці і немолодий батько в депресії. Їм потрібні були сили. Тому я відмовилась від м'яса, щоб їм було більше. Звісно, це дуже погано відобразилось на моєму самопочутті і трохи на зовнішності, але інакше я не могла.

Та у випадку із шурпою мені це було на руку: ненавиджу баранину, бррр. Тому і господарів не образила, і м'яса не їла.

Того вечора я Богдана не дуже помічала: ми теревенили, жартували і сміялись з Оксаною, підігріті алкоголем. Та вже час був їхати додому.

Поки донька збиралась, Богдан спитав, де наші речі, взяв їх і відніс у машину зі словами:

- Мені не важко, а ви точно нічого не забудете.

Така дрібниця ввічливої уваги з боку майже незнайомця мене розчулила. Ніхто ніколи про мене не дбав, а в останні десять років - і поготів.

Ми сіли в машину на заднє сидіння, і мені одразу стало затишно і тепло. Богдан заздалегідь прогрів машину, щоб ми з малечею не змерзли, - але затишно мені було саме поряд із цією людиною. Мені просто було добре в цій машині з цією людиною.

Щойно авто рушило, я зрозуміла: ми будемо разом. Не знаю чому і як. Це не було кохання з першого погляду, бо в перший вечір я навіть не запам'ятала його обличчя. Є в мене така особливість: я погано запам'ятовую людей. Я запам'ятала тепло, яке розлилось у мені густою фарбою. Я соромилась дивитись на нього - чому, не знаю, - але його голос, рухи, посмішка заспокоювали.

Я зрозуміла, що це моя доля. Він усю дорогу розповідав про своє життя, про свій невдалий попередній шлюб, про те, як розлучався. І це були не скарги. Ні, Богдан не казав, що колишня дружина погана, - це була розповідь. Розповідь про його життя.

Так ми доїхали до будинку батьків і попрощалися. Я не була здивована, що він усе розповів, а сам Богдан здивувався.

Першого вечора він забув взяти номер телефону; ми попрощались, і він просто поїхав. Та в мене тоді промайнула думка:

«Ми зустрінемось».

Я посміхнулась про себе.

А наступного дня мені зателефонувала Оксана і спитала, чи може вона дати мій номер Богдану. Я відповіла: «Так». Це було моє перше «так» моєму коханому.