Частина третя. Після вогню приходить пекло

Глава 13. Пекло

24 лютого 2022 року

Я прокинулась о п'ятій ранку від надокучливого дзвінка телефону. Подзвонила мама моєї студентки і сказала, що почалась війна, тому її донька не приїде на пари. Я, сонна, кілька разів перепитала, що трапилось.

Виявилось, мати моєї студентки працює в метрополітені, і всіх їх збирають на шосту ранку, щоб облаштовувати зі станцій укриття; що мій любий Харків бомблять уже годину; що через кордон, через Гоптівку, зайшли орки; що летять ракети і працює артилерія…

Мені знадобилось п'ять хвилин, щоб зрозуміти, що відбувається. А в голові була лише одна думка: «Так і знала».

Не знаю, чи це була інтуїція, чи моя підсвідомість провела аналітичну роботу, - бо тоді по телевізору постійно крутили ролики про те, як поводитись у разі війни. Навіть пам'ятаю, як вкладала доньку спати і думала, куди зібрати нашу тривожну валізу і що туди покласти.

20 лютого 2022 року я була в коледжі, вела пари і підписувала протокол для тендеру, щоб швидше звільнитись. Я зайшла в кабінет директорки і спитала:

- Як ви думаєте, буде війна чи ні? Мені дуже страшно.

Я вимовила це вперше. І зрозуміла, наскільки налякана - за доньку.

- Ні, Дарино, ти що, яка війна? Не може росія напасти, це ж «братній народ»…

Того дня пік моєї знервованості сягнув апогею, і я подзвонила Артему:

- Привіт. Скажи, це правда? Війна буде? - моя логіка була проста: він має доступ до секретної інформації, він офіцер, командний склад.

- Що ти несеш? Що ти вигадала? Не накручуй і не винось мені мозок.

Та чомусь легше не стало. Тривожність усередині мене світилася червоним, як сигналка швидкої. Щоб якось себе заспокоїти, я склала примітивну тривожну валізку - з дрібницями і документами.

А вже в четвер, 24 лютого, я про це не пошкодувала. Війна почалась.

Було страшно, мозок працював безупинно. Кажуть, що тільки тривожники у стресових ситуаціях не губляться. Тоді я мобілізувалась. Доньку не стала будити. Почала збирати речі і думати, що робити.

Так дивно: я думала, що піду на роботу з донькою, а якщо що - сховаємось у метро. Дивні, наївні думки. О шостій ранку я увімкнула телевізор; він щось булькотів, і я крізь свої думки чула тільки шматки фраз. Я не плакала. Не могла. Заради дитини. О сьомій подзвонила батькам - вони були в ступорі. Я вже отримала повідомлення, що всі викладачі сидять по домівках і роботи не буде. Тому рішення прийшло саме собою: їхати до батьків.

Ми з донькою живемо біля аеропорту. І, пам'ятаючи донецький аеропорт, я розуміла, що щось треба вигадувати. Я взяла всі гроші, що були, і побігла в аптеку: дитина хвороблива, мати хворіє, тож запас ліків потрібен. Ми з малечею недовго простояли в черзі і все купили. Побігли в найближчий магазин, щоб купити щось з їжі, але полиці вже були порожні. Так ми повернулись додому. Було 8:15. Раптом подзвонив Артем:

- Ви як? Ви де?

Голос був переляканий і тремтів. Я знала цей його стан: за роки шлюбу навчилась зчитувати настрій, щоб уникати сварок.

- Та де-де. Вдома.

- Хутко тікай з квартири. Бери малу і їдь до моїх чи своїх батьків. Головне - подалі від аеропорту. Пам'ятаєш Донецьк?

- Так, пам'ятаю. Я вже збираюсь їхати до своїх. Ти як?

- Та я норм, все добре. Як буде час, ще наберу.

Паніка огортала місто. Ніхто не розумів, що робити. Дивно, але вибухів 24 лютого я не чула. У повітрі була шалена напруга. Прибігши додому з донькою, я доскладала речі і ледь-ледь викликала таксі до батьків - за шалені гроші. Таксист посміювався, мовляв:

- Люди з глузду з'їхали, речі тягнуть. Ну от чого боятись?

Я знизала плечима. У мене було кілька сумок з речами, ноутбук, кіт у переносці, чомусь швейна машинка (чомусь вирішила, що вона мені потрібна), всі продукти з морозилки і холодильника, крупи, які були, макарони (бо це був переддень вихідних і зарплати, а закупи і я, і батьки робили у вихідні, тому я вирішила зібрати всю їжу в одному місці). Все-все, що допоможе моїй маленькій переляканій дівчинці.

Харків був у напівоточенні, ми не знали, чи зможемо дістати продукти. Магазини були закриті, та й грошей особливо не було, щоб щось купити за тими страшними цінами…

О дев'ятій ранку 24 лютого нас уже зустрічав батько біля хвіртки. Приватний будинок кращий для дитини, ніж другий поверх багатоквартирного. В очах батьків були шок і фрустрація: наче малі діти у ступорі, вони блукали будинком і не розуміли, що робити.

На стресі в мене піднялась температура. Я зареєструвалась у купі пабліків і щосекунди чекала новин. Батьки дивились новини. Доня дуже прив'язана до мене, у нас із нею якийсь шалений зв'язок: вона завжди відчуває, що зі мною щось не так, і починає постійно вимагати моєї уваги. На мені висіли батьки в ступорі і налякана шестирічка. А я себе до ладу привести не можу. Іноді переглядаю новини з Ніжина, де на той час служив Артем. Там було пекло.

Не можу сказати, що прямо зрозуміла, що знову кохаю. Ні. Просто було страшно, і на якусь хвилину я вирішила, що ми знову зможемо бути сім'єю.