Глава 12. Я сама

Момент розлучення не був болючим. Мені було страшно: хоч Артем ніколи не був мені повноцінною підтримкою чи справжнім членом сім'ї, та це була хоча б ілюзія стабільності та шлюбу.

У день підписання документів на розлучення він забирав мене біля будинку, а я затрималась хвилин на десять.

- Привіт! Ну що, поїхали? - сказала я, сівши в машину.

- Привіт. Ти затрималась, я вже вирішив, що ти передумала розлучатись.

- Ні, не передумала, - посміхнулась я широкою усмішкою.

Це були часи ковіду, тому заяву я подала онлайн, і суд щодо розлучення мав бути електронним. Оскільки в нас не було суперечок щодо опіки над дитиною, аліментів та розподілу майна, все вирішилось швидко. Після підтвердження позову суддя покликала мене і спитала:

- А як він погодився приїхати, щоб підтвердити документи?

- Я його попросила - він і приїхав, - сказала я.

Суддя помовчала і запитала:

- Добре подумай. Може, все ж подаси на аліменти?

- Ні, дякую. Я впевнена, ми про все домовились.

- Як скажеш. Але пам'ятай, що ти можеш це зробити будь-якої хвилини.

На другий день після розлучення мама мені сказала:

- Ну все, досить тобі сумувати. Я вже це пережила і заспокоїлась.

Яке відношення її спокій мав до мого стану, я зрозуміти не могла.

На диво, підтримкою став сам Артем. Точніше, навіть не підтримкою - він просто став спілкуватися зі мною. Перші тижні після розлучення були дивними: з нас наче спали оті дивні пута. Ми нормально спілкувались, навіть кілька разів у нас були побачення з продовженням уночі.

* * *

Наступним великим потрясінням стало те, що він забрав усі наші заощадження, - але дізналась я про це через чотири місяці після розлучення. Він сказав, що заробив їх сам і мені вони не належать. А те, що я перед розлученням, у червні 2020-го, взяла на одяг доньці, і було моєю часткою заощаджень.

- Та як ти так можеш? Я нашій доньці одяг купувала! - зі сльозами сказала я в слухавку.

- Я не знаю, куди ти їх витратила. Ти їх вкрала і нічого мені не сказала. І навіть не думай претендувати на машину, бо я відсуджу в тебе доньку, меблі і половину квартири.

- Ця квартира була придбана до шлюбу!

- Так, але в ній зареєстрована донька. Повір, я заберу і дитину, і квартиру, і половину меблів.

- Ти так можеш зробити? Це ж твоя дитина. Ти настільки жадібний?

- Мені байдуже. Ти мене зрозуміла.

Це було потрясіння, але не найгірше.

Я пишу і розумію, що весь цей жах уже давно в минулому, тому мені легко дихати і згадувати ці події. Лише трохи шкода себе. Зрозумійте мене правильно: я шкодую себе в тій ситуації, але не шкодую, що так трапилось. Все, що відбулось у моєму житті, зробило мене тією, ким я є зараз. Всі потрясіння і випробування минулого дали мені фундамент бути щасливою тепер.

Після цього випадку ми якийсь час не спілкувались. А потім ковід наздогнав мене, батька і матір. Батько переніс хворобу більш-менш нормально. Мати багато років не працювала і була вдома; імунітет схибив, тому ковід у неї обернувся реанімацією.

Я привезла матір до лікарні вранці, після того як відвела доню в садочок. А вже в обід допомагала медсестрі перевозити її в реанімацію. Того дня я подзвонила Артему, щоб він домовився зі своїм сімейством подивитися за донею. Вони погодились тиждень побути з малою. Доня плакала і пручалась, дзвонила і просилась додому, а я не могла ще і її тягнути. Вибач, малеча, мама не може…

Сім днів мати боролась за своє життя в реанімації, а я боролась за неї тут, у реальності. Я тримала психіку батька і тітки, тримала здоровий глузд матері. Особливо важко було, коли через кисневу недостатність вона дзвонила щогодини і прощалась. Через один такий дзвінок батько ледь не потрапив до лікарні із серцевим нападом.

Мій день складався з важкого розпорядку. Мати дзвонила о п'ятій ранку і вимолювала попити. Як сказали лікарі реанімації, це була реакція на ліки та апарат штучної вентиляції легень. О шостій я вже стояла біля реанімації з їжею, компотиком і водою. Потім чекала на лікарів, розмовляла з ними, брала призначення і бігла в аптеку. Такі походи бували раз на день, а іноді - кілька разів.

Світ перестав обертатись, коли лікар реанімації - молодий хлопець, увесь у татухах - сказав, що загроза минула. Ще два дні - і матір переведуть у відділення. В один із таких реанімаційних днів мені подзвонив Артем:

- Привіт! Як ти? Як мама?

- Привіт. У реанімації. Мені страшно. Приїдь, будь ласка.

Я ні на що не розраховувала - просто попросила, бо навіть режим «я сама» був пробитий і потребував хоч якоїсь підтримки. А більше ні до кого я не могла звернутись; мені просто хотілось людського тепла. І, на диво, він приїхав. Готувати я не могла - не було сил, тому замовила доставку. Він поїв, а мені навіть шматок у горло не ліз.

У той період я двічі перехворіла на ковід. Першого разу були тільки кашель та висока температура, а вдруге я переносила хворобу вже на ногах. Майже два місяці в мене були відсутні рецептори: я не відчувала запахів і смаків. Однаково за відчуттями було їсти хліб чи мило. Навіть відчуття голоду не було.