Глава 10. Зламана. Продовження

2020 рік приніс ковід. В Україні оголосили карантин, ми з донькою сиділи вдома. Садочок був закритий, тому я одним оком вела пари, а іншим дивилась за донькою. Артем приїздив рідко. А коли приїздив, ми постійно сварились. Було відчуття, наче в наш світ прийшла чужа людина. Доня в такі дні питала: чи скоро він поїде? І чому взагалі він приїхав - хай їде туди, де живе.

Я намагалась пояснити, що Артем - її батько, що він її любить. Та діти - найбільші фільтри правди: вони моментально вловлюють, коли їх люблять, а коли ні. Саме з квітня 2020 року наш експрес під назвою «шлюб» почав набирати швидкість.

Раптово Артему запропонували підвищення - хоча набагато пізніше від спільних знайомих я дізналась, що він його купив. У такі його візити додому я чула дзенькіт банкінгу і якось не втрималась:

- Ого, п'ять підряд! Які гарні надходження.

На що Артем заволав:

- Це не твої справи і не твої гроші! Не твого розуму діло, тому відвали, тупа курко!

Мене це дуже образило. Він як скидав 5000 грн у 2018-му, так і продовжував скидати 5000 грн у 2020-му. Об'єктивно, можливо, у 2018 році цього вистачало на доньку, але у 2020-му було замало. І взагалі: за наявності офіційного шлюбу він платив, по суті, аліменти. Про те, щоб дати кошти суто для мене - на одяг, косметику чи просто на прогулянку з подругами, - не було й мови. Звісно, я працювала, але моя зарплата молодого викладача була менша за мінімальну, і її ледь вистачало на комунальні, дрібний побут та дорогу на роботу і додому. А коли я просила гроші, він дратувався ще більше:

- Це не моя справа. Хто на що навчався, той стільки і заробляє. Це не твої гроші і не твоя справа. Я вам скидаю, а ти працюєш. І чого ти так багато витрачаєш? Я не банкомат. Економ.