Глава 9. Зламана

Влітку 2019 року я вмовила Артема на чотириріччя доньки поїхати в Туреччину, на море. Він боявся і пручався, але його мати та вітчим умовили полетіти з нами. Це був найгірший мій відпочинок за кордоном. Навіть прекрасна погода та неймовірне море не рятували ситуацію.

Артем був постійно незадоволений. Його дратувала донька, я, море і все навкруги. Заспокоювався він тільки після кількох пляшок пива або стаканчика чогось міцнішого. Вранці в нього було похмілля, а донька прокидалася рано і бешкетувала. Він бісився і все своє невдоволення виливав на мене. Весь відпочинок я почувалася винною. Жах. Тоді я згадала слова своєї викладачки з психології:

- Дівчата, перш ніж виходити заміж, подивіться, як він поводиться з дітьми, з батьками, на відпочинку і в хворобі. Якщо вас влаштовує його поведінка - виходьте.

Отже, і цього екзамену Артем не склав. Я розуміла, що, скоріш за все, наш шлюб скоро дійде до логічного завершення. Але все одно трималась за нього. Як і всі жінки в такому шлюбі, я боялась залишитись сама з донькою. Через такі думки я багато ночей проплакала в подушку. Мою думку підкріплював Артем:

- Ой, та кому ти будеш потрібна! Ти ж знаєш, що після розлучення будеш розведенкою з причепом. А в мене буде будь-яка жінка.

Ми повернулись, і життя знову стало на свої рейки: я працювала і намагалась балансувати між дитячим садочком та купою навантаження на роботі. З роботою було простіше. Доня ненавиділа садочок, і щоранку це був квест: істерика, почуття провини, з'їдання себе - яка я погана мати. Все це відбувалось в автобусі, забитому людьми, тому за майже годину дороги в натовпі я приводила свої почуття до ладу. А ще намагалася не думати про доньку. Я знала, що їй добре в садочку, але момент, коли я її там залишала, щоразу був як зрада.

У такому стані 2019 рік дійшов до фінішу. Новий рік ми зустрічали з його батьками. Донька захотіла там залишитись. Ми їхали в таксі додому, він був дуже-дуже п'яний. Всю дорогу я дивилась у вікно - звичка людини, яку постійно захитує в машинах. Раптом він повернув моє обличчя до себе і сказав:

- Я тебе дуже кохаю. Понад усе на світі. Я щасливчик, що ти зі мною.

Я тільки рота відкрила і кліпнула очима. Дуже дивно було чути такі зізнання. Хоча, здається, він міг говорити і робити приємні речі лише напідпитку. Тверезість - це був не його стан.