Глава 7. Самотність удвох

Через півроку після народження доньки я занедужала і пішла до жіночої консультації. Там мені оголосили, що в мене дуже важка венерична хвороба. Мила жіночка-лікар дуже злякалась, коли побачила моє обличчя після цієї новини. Вона знала, що чоловік військовий, тому вирішила «підтримати»:

- Ти ж не думай нічого поганого! Навіть не думай розлучатись через цю дрібницю. Ну, зрадив він тобі, - та зрозумій, їм там, в АТО, важко…

Далі я вже її не чула. Перед очима наче впала стеля. Я навіть не плакала - застигла. У такому стані вийшла з тролейбуса і зателефонувала Артему.

- Я була в лікаря. У мене венеричка. Ти мені зраджуєш?

- Та наче ні. Не пам'ятаю.

- Стоп. Скажи: так або ні.

…Артем мовчить.

- Ало, ти мене чуєш?

- Так.

- І?

- Що «і»? - зло сказав Артем у слухавку.

Я була в шоці…

- Отже, так. Якщо ти не зраджував - сьогодні ж іди до лікарні і здай аналізи, а результати скинь мені. Поки я не побачу результатів, я не розмовлятиму з тобою.

На цьому я завершила розмову і поклала слухавку. Додому дійшла вже злою на нього. А ввечері, коли поклала доньку спати, на мене наче лавиною насунуло розуміння того, що трапилось. Артем мені зраджує - і навіть не приховує цього…

Наступного дня він телефонував кілька разів; це було дивно, не в його стилі. Я спитала про його візит до лікарні - він зам'явся:

- Лікарня… хм-м… е-е-е… Я зараз зайнятий, з роботи не відпускають.

- Тобто тебе не хвилює, що зараз на кону стоїть твоя родина?

Він замовк, а я кинула слухавку - не витримала цих емоцій. Через два дні кур'єр доставив величезний кошик лілій, кульки і ще щось. Кошик я винесла на балкон: він так і не запам'ятав, що в мене алергія на лілії.

Так тривало три тижні: дзвінки й обіцянки, що завтра він точно піде в лікарню. Перший тиждень я ще брала слухавку, а потім втомилась і не відповідала. Наприкінці третього тижня він скинув мені результати аналізів - чисті. Але є нюанс: лікування для жінок тривало один-два тижні, а для чоловіків - три.

Він махав перед обличчям цим результатом і повторював:

- Я ж казав, що я здоровий! Я здоровий!

Наче та довідка була його алібі. У цей момент переді мною постав вибір: розійтись або зробити вигляд, що я вірю. Я обрала друге. Чому?

Все просто: у мене не було підтримки, роботи і надії на те, що я зможу швидко щось налагодити у своєму житті. Єдине, на що я спромоглась, - сказати:

- Наступного разу хоча б презерватив натягуй.

Він образився, хоча нічого не сказав. Взагалі в тому шлюбі ми мало розмовляли. Коли я хотіла щось обговорити - «це я виношу мозок», коли щось не влаштовувало - «знову ти скандал влаштовуєш», і так по колу.

- Давай так: або ти забуваєш цю ситуацію і ми живемо далі, або розходимось, - одного дня сказав Артем.

Я вирішила забути.

Приблизно в цей час, у липні 2016 року, настав період молочної кухні для доні. До лікарні, де видавали дитяче харчування, було приблизно п'ять кілометрів. Туди можна було доїхати тролейбусом, але з коляскою це був ще той челендж, тому я вирішила ходити пішки. Той липень був дуже спекотний. Кухня видавала харчування з 10:00 до 13:30. Отже, мій день складався з того, що я швидко готувала їжу доньці, годувала її, прибирала, одягала її - і ми йшли по спеці п'ять кілометрів в один бік і п'ять в інший. Дуже добре було, коли вона засинала: тоді донька не вередувала і тихенько спала, що значно пришвидшувало мандрівку. І так щодня, крім неділі.

Та й тут був один момент. Мати Артема і його бабуся в цей час їздили тими місцями на машині - на роботу, в магазин, у справах. По кілька разів на день повз віконце видачі молочної кухні. Коли я спитала в його вітчима, чи зможе він привозити мені молочну кухню для доньки - звісно, я заздалегідь усе оплачувала, - він відповів, що не має наміру ганяти туди-сюди свою машину.

Пізніше я випросила в Артема мультиварку, хоча він щиро не розумів, навіщо мені мультиварка, електром'ясорубка і блендер. Так от, та мультиварка була з режимом йогуртниці, тому я почала готувати молочні продукти доньці вдома. Через два місяці після того, як я перестала забирати молочну кухню, мені зателефонувала мати Артема з претензією:

- А чому ти не сказала, що тобі потрібно забирати молочну кухню? Ми би привозили.

- Я питала в дядька Миколи. Він сказав, що не бачить сенсу заради цього ганяти машину, - відповіла я.

- Ти навіщо його питала?! Треба було сказати мені!! Це я тут все вирішую! Як скажу, так і буде! - вона так волала в слухавку, що в мене розболілась голова.

- Добре, тітко Зоє, буду мати на увазі.

Чи варто казати, що за сім років я лише раз попросила допомоги - побути з донькою, коли моя мати була в реанімації, а з Артемом ми на той час уже були розлучені.

Паралельно з тим, як доня росла, я продовжувала навчатись в аспірантурі: вдень була з нею, а вночі писала дисертацію. І вже у вересні 2016 року подала повністю написану дисертацію на перевірку. Це була моя перемога. Я пишалася собою.