Глава 6. Коли кохання не рятує

«Не кожен, хто поруч, - з тобою.

І не кожен, хто тебе тримає, - підтримує».

Після пологового ми приїхали додому. Вдома не було ні дитячого ліжечка, ні ванночки - майже нічого. Бо мати щодня лила у вуха, що купувати заздалегідь - погана прикмета. Та й грошей на все це для малечі в мене не було. Я планувала одразу після пологів замовити все онлайн, але сталися якісь негаразди з логістикою, і нічого не вийшло.

На третій день після пологів нас виписали. Ми приїхали додому. У пологовому, на ейфорії та емоціях, я почувалася прекрасно. А от удома мене почала наздоганяти фізіологія: важко було рухатись, ходити. Донька вередувала, бо їй теж потрібен був час звикнути.

У день виписки Артем напився і пролив собі на ноги окріп - це був суп, який я варила, щоб поїсти і мати сили доглядати дитину. Він кричав; я подзвонила його батькам, щоб везли його в лікарню, - я ж із немовлям. Після цього всі наступні дні він «страждав», що хворий, а я, на п'ятий день після природних пологів, мала доглядати немовля і хворого.

Через настанови матері я не відвідувала курси молодих мам і майже нічого не знала про те, як поводитися з дитиною. Через три дні Артем поїхав, і я залишилась сама з немовлям. Мати приїздила щодня, крім неділі, протягом двох тижнів - і я їй за це безмежно вдячна.

Перший місяць був важкий: донька переплутала день і ніч, тому я не спала ні вдень, ні вночі. Мій організм виснажився до неможливості. У цей період мене наздогнала післяпологова депресія. У різних жінок вона проявляється по-різному; у моєму випадку всю свою втому та агресію я спрямувала на Артема. Він у Краматорську гуляв і відпочивав, а я була сама з немовлям і без грошей.

Я сварилась, ображала й ображалась, плакала і кричала. Можливо, у той момент я перетворилась на істеричку. Через те, що мало спала, нервувала і майже не їла, у мене зникло молоко. Я можу безліч разів повторювати, що молоко «згоріло», бо Артем був в АТО, під обстрілами, а я хвилювалась. Але це брехня, під якою я ховала сором - сором за те, що мене кинули, а сама я не даю ради тому, що відбувається.

Уперше після пологів він приїхав майже через два місяці. І одразу почав дратуватись, що я багато уваги приділяю доньці, а не йому. Артем так і не зрозумів, що за цей час, крізь утому та біль, я змогла побудувати наш маленький світ на двох - без нього. Він ніколи не цікавився донькою, але наприкінці розмови казав: «Люблю вас». Для нього це було «ого-го» як круто, а мені - замало. Все було просто: ми по-різному уявляли шлюб і сім'ю.

Взагалі, у цьому шлюбі я перестала впізнавати себе: я змінилась і все глибше поринала в депресію та знецінення себе. Так ми і жили на два міста: я з немовлям в одному, він - в іншому. Приїздив раз на місяць або раз на три тижні. Грошей було мало. Коли я просила гроші - я вже не працювала і не отримувала стипендію, - він говорив: «Куди ти витрачаєш? Я ж гроші не друкую». Я почала брати маленькі кредити - на памперси або суміш - і одразу їх повертала. Батьки іноді привозили їжу; їм теж тоді було важко з грошима, бо батько втратив посаду заступника власника компанії і влаштувався охоронцем, але в них були кури і город, тож якось жили.

Артем приїздив наступного дня після того, як скидав гроші, і замовляв дорогі страви, які я мала приготувати. Я витрачала ті гроші на його забаганки, а коли він їхав - знову економія і викручування. Коли просила гроші, чула: «Я ж тільки тобі дав. Куди ти все витратила?» Дійсно, куди я все витратила…