Глава 5. Некохана

Уже набагато пізніше я дізналась, що весь той час Артем був у полоні - але не так, як зараз. Це виглядало так, ніби військові на сході були заручниками: їх не випускали за межі території, але й виходити не можна було - наче облога фортеці. А ще в нього забрали телефон, і коли він мені телефонував, то хотів попередити: рашисти потім телефонують контактам, з якими військові спілкувалися найчастіше. І, звісно, вимагають грошей за те, щоб родичів відпустили. Зараз я розумію, що його вітчим заплатив чималу суму, щоб він виїхав звідти живим і неушкодженим.

У житті Артема взагалі все важливе завжди відбувалось утаємничено. Якось одразу склалося, що він відхилив усі мої спроби поцікавитись його роботою. Це була тема-табу; лише іноді, коли був у настрої, міг розказати кілька шматочків. Так само і про його кар'єрний рух. Він завжди вирішував усе з керівництвом за кожну свою посаду, найчастіше - фінансово. Шкода, що я дізналась про це вже після розлучення. Якось дивно мені це - коли в сім'ї немає довіри.

Отже, після повернення Артема на кілька місяців перевели до Кременчука. Знаю, що там він був із побратимами, які так само викупили свій виїзд із Донецька. Вони давали покази і наново формували власні справи. У той час стосунки в нас були досить жваві: коли він приїздив у Харків, ми зустрічались, часто гуляли і розважалися.

У листопаді 2014-го його перевели у Харків. Він проводив увесь свій вільний час зі мною, тому я запропонувала жити разом. З моєї точки зору, це було логічно - щоб не витрачати дарма час на дорогу. Хлопець відреагував досить дивно: кивнув головою і зник на кілька днів, наче розчинився…

Я здивувалася, але якихось страждань чи сліз не було. Я це прийняла: ти не хочеш - я не наполягаю. Пам'ятала слова приятеля: чоловіки не люблять, коли на них тиснуть.

Тому не тиснула і не нав'язувалася.

Жила, як жила… Навіть матір до театру запросила. Вистава була відстій. Але не тільки вистава того вечора тягла мене геть із театру.

Раптово з'явився Артем. Він написав, що чекає біля під'їзду, - а мене ж удома не було. У той момент, з одного боку, це була хвилина тріумфу: ось він, прийшов, чекає. А інший бік я зрозуміла пізніше: це був яскравий приклад порушення моїх меж - зник на кілька днів, а потім без попередження вимагав зустрітись.

Та пам'ятаєте, я вирішила, що закохалась? Тому й пірнула в цей вихор. Того вечора Артем збивчиво пояснював, що всі ці дні думав, чи готовий він жити з дівчиною. Що питав у вітчима (якого називав батьком), у друзів, у матері. І, звісно, пив - багато, щоб забутись. Але не вийшло, тому він стоїть на моєму порозі.

Я слухала все це і не розуміла: чому зі мною він не міг цього обговорити? Навіщо СТІЛЬКИ людей залучати в наше життя? Ми сиділи в кімнаті: він у кріслі, я на дивані. Він сильно стиснув руки і дивився на мене. Я мовчала і дивилась у підлогу. У голові вирував шторм. У голові, а не в грудях…

Раптом Артем підвівся і пішов одягатись. Я наче прокинулась, наче вийшла з трансу. Виявилось, що так я просиділа мовчки півгодини. Я підбігла і спитала:

- Ти куди? Не йди!

Він мовчки подивився на мене і продовжив взуватись.

- Будь ласка, не йди!

Раптом мені здалося: якщо він піде, моє життя обірветься і я помру. Я схопила його за руку:

- Я тебе благаю, не йди.

У цей момент я зламала себе вперше. Я благала чоловіка, щоб він мене не покинув. У моїй світоглядній картині це було найбільше приниження.

- Я зараз у магазин за пивом сходжу і повернусь. Не піду.

Так почалось наше спільне життя…

А потім я дізналась, що вагітна. Це сталося на його день народження.

- Це найкращий подарунок на мій день народження! - кричав і радів Артем.

А мене заціпило. Я не знала, чи правильно роблю. Наче ж ми разом, наче я люблю цю людину - чому ж мені так погано, соромно і бридко?

Щойно дізналась, попросила Артема нікому не казати: мені потрібен був час осмислити цю думку.

Він злякався. З одного боку, за його словами, Артема розривало від щастя. З іншого - він злякався, що я хочу позбутися дитини. Дивна людина. Коли він таке сказав, мене це дуже образило. Наскільки ж погано він мене знав, якщо подумав таку дурню.

Того ж вечора я мила посуд. Він зайшов на кухню і сказав:

- Нам потрібно одружитись!

Я знизала плечима і навіть не подивилася на нього. Мене душив сором і якась незрозуміла гіркота. Наче це не я, і так не повинно бути. Потім він поїхав на тиждень у відрядження на навчання, а коли повернувся - потягнув мене в РАЦС подавати заяву.

Слід зазначити, що першого триместру вагітності я майже не пам'ятаю, бо постійно спала. І мене мучив токсикоз. Я відкривала холодильник - усі запахи викликали нудоту. Потім бігла в туалет, щоб звільнити шлунок. І вже після цього могла їсти.

У цей час знову з'явився Остап. Ми щовечора гуляли - просто йшли вздовж проспекту. Мені треба було гуляти, а ще мені подобається запах асфальту та бензину. Артем ревнував і злився. Я не могла зрозуміти, у чому справа: Остап же мій друг, ми дружили з першого класу. Артем злився, уникав, кидав уїдливі коментарі і дуже засмучував. Хоча прямо жодного разу не сказав, що ревнує. Це я зрозуміла пізніше, коли патерн поведінки повторився.