Глава 2. Від байдужості… до байдужості

Потім життя підкинуло мені закоханість. Ну, таку - першу, серйозну. З невимовним коханням, романтикою, гучними сварками, зрадами, сльозами та розбитим серцем. Це зараз я похапцем згадую події тринадцятирічної давнини, а тоді це було справжнє божевілля.

Ігор завойовував палкими словами та широкими романтичними жестами. Запізнився на п'ятнадцять хвилин - подарував п'ятнадцять рожевих троянд. Не привітав із днем народження - від зупинки автобуса до квартири вистелив доріжку з пелюсток троянд і заставив усю квартиру свічками… а сам стояв посеред кімнати на колінах. Я злякалась, що освідчуватиметься, але минулося, слава Богу. Він просто подарував квіти.

- Пробач мене, я був дурнем, - благав Ігор, обійнявши мої коліна.

З одного боку, я відчувала себе героїнею фільму. Ну, такого романтичного, з перманентно нездоровими стосунками молодих людей і хепі-ендом у фіналі. Так, згодна: двадцять два роки, а я - романтична дурепа.

Та була й інша сторона. Весь цей цирк відбувався у квартирі, де ми з батьком тільки-но доклеїли шпалери; скрізь були будматеріали, ремонт, бардак і… купа маленьких свічок-таблеток та роздруковані літери «Я тебе кохаю». Ото було і смішно, і грішно.

Звісно, ці свічки я потім випадково перевернула, і віск розлився по новенькому ламінату. Ух, довго ж я потім прибирала…

Мда… дуже романтичний хлопець.

Спочатку все справді було дуже красиво, як у кіно. Він щиро намагався мене підкорити: красиві жести, красиві побачення, романтичні поцілунки. І в голові у мене крутилося: «Оце справжнє доросле життя». Ой, дівчино, якби ж ти знала, що доросле життя на тебе ще тільки чекає…

Чому я повелась на Ігоря, хоча знала його багато років і нічого, крім дивної відрази, він не викликав? Хм… Зрозумійте мене правильно: все життя я прожила на межі Харкова та Харківського району. Дістатися можна було тільки електричкою. Постійне життя за розкладом електрички, а якщо не встигла - наступна щонайменше через дві години. А тут Ігор: на машині, скрізь мене возить, забирає, романтичні побачення влаштовує, квітами зачаровує. Ну звісно, що я попливла.

Та все це тривало недовго, лише рік, - доки мені не написала дівчина, якій Ігор зробив такий самий подарунок, як і мені, на День закоханих. Протягом того дня він не відповідав на мої дзвінки, а ввечері приїхав із подарунком. На питання, чому його не було в такий романтичний день, він відповів щось незрозуміле.

Того ж вечора мені написала інша дівчина:

«Подивись, який Ігор гарний хлопець: не заморочився і зробив нам однакові подарунки».

І це було не просто повідомлення, а фотографія ідентичного квіткового кошика і цукерок.

Ух, я тоді була в шоці. Це вперше мене так сильно зрадили, і вперше - та єдиний раз - мене «підтримували» батьки. Точніше, це важко було назвати підтримкою: вони виправдовували Ігоря і радили почекати, що скаже він. З батьками у мене були важкі стосунки. Навіть не пам'ятаю, коли ми востаннє обіймались… Така собі зрада з присмаком батьківської турботи.

Після цього наші відносини з Ігорем пішли шкереберть. Не допомагали навіть спільні поїздки за місто на екскурсії з друзями. Я втратила довіру і поводилась як істеричка, намагаючись вхопитись за хвіст комети, якою були на той час наші стосунки. Такі ж гарячі та яскраві, але примарні і швидкоплинні.

А потім у його друга було весілля. Він був дружбою, а мене на те весілля не запросили взагалі. Знову в грудях зав'язався вузол - відчуття зради наступало мені на п'яти. Я тоді сильно образилась, але тягнула лямку наших відносин ще п'ять із половиною місяців. Пізніше я дізналась, що він постійно спілкувався та зустрічався з матір'ю колишньої дівчини. І не тільки з матір'ю, а й із самою дівчиною: вони разом обирали випускну сукню для сестри Ігоря, Вероніки.

Щоб хоч якось врятувати ситуацію, на його день народження я влаштувала вечірку-сюрприз. Наготувала смаколиків і запросила його друзів. Дуже втомилася, бо напередодні весь день допомагала батькам і фізично виснажилась.

Вечірка пройшла феєрично, а завершилась ще феєричніше: він поїхав далі гуляти з друзями, а я залишилась удома прибирати.

А потім він зник на тиждень. Просто взяв і зник - без дзвінків та смс. Через тиждень подзвонив і сповістив, що зараз у лікарні. І ліг він туди, щоб - пряма мова:

- Підлікуватися і відпочити від усього.

Я не стрималась і послала його під три чорти, а він погодився.

Я продовжувала товаришувати з дівчиною його друга. Його друг Гліб - дуже гарний та добрий хлопець. Пізніше він розповів мені, що питав Ігоря, чому ми розійшлись. Ігор сказав:

- Вона хоче одружитись, а я ще не готовий до цього.

Варто зазначити, що на той час я переїхала у свою квартиру і жила сама, тому їздити до нього, де мешкали його мати і сестра, вже не хотіла - кликала до себе, щоб нам не заважали. Та одружуватись я не планувала. Гліб теж це помічав, тому вирішив стати на мій захист:

- Справді? Не схоже, що вона цього хоче, принаймні зараз…

Продовження діалогу я знати не хотіла, бо біль вразив мене черговою блискавкою. Потім кілька днів я ледь жила.

Багато гуляла, дуже багато. Іноді пила - теж багато. Той час частково стерся з моєї пам'яті через часті клуби, караоке, кіно, ресторани… А ще через постійний біль зради та самотності. Я не звикла просити допомоги та підтримки, я завжди була самотня у своїх переживаннях, тому давала собі раду як могла.