Частина третя. Після вогню приходить пекло

Глава 13. Пекло

24 лютого 2022 року

Я прокинулась о 5 ранку від надокучливого дзвінка телефону. Мені подзвонила мама моєї студентки і сказала,що почалась війна,тому її донька в коледж не приїде на пари. Я сонна кілька разів перепитала,що трапилось.

Виявилось,що мати моєї студентки працює в метрополітені і всіх їх збирають на 6 ранку,щоб облаштовувати зі станцій укриття,що мій любий Харків бомблять вже годину,що через кордон,через Гоптівку зайшли орки, що летять ракети і артилерія…

Мені знадобилось п'ять хвилин,щоб зрозуміти,що відбувається. А в голові була лише одна думка: “Так і знала”.

Я не знаю, це була інтуїція чи моя підсвідомість провела аналітичний аналіз,тому що тоді по телевізору постійно крутились ролики щодо того як себе поводити у разі війни. 

Навіть пам'ятаю як вкладала доньку спати і думала куди зібрати нашу тривожну валізу і що туди покласти. 

20 лютого 2022 року я була в коледжі,вела пари і підписувала протокол для тендеру,щоб швидше звільнитись. Я зайшла в кабінет директорки і спитала:

- Як ви думаєте,буде війна чи ні? Мені дуже страшно.

 Я це вимовила вперше. І зрозуміла наскільки налякана за доньку.

- Ні,Катя,ти що, яка війна? Не може росія напасти,це ж братній народ…

В той день пік моєї знервованості досяг апогею і я подзвонила Вадиму.

- Привіт, скажи це правда? Війна буде? - моя логіка була проста, він має доступ до секретної інформації,він офіцер,командний склад.

- Що ти несеш? Що ти вигадала? Не накручуй і не винось мені мізки.

Та чомусь легше не стало. Тривожність всередині мене світилася червоним,як сигналка швидкої. Щоб якось себе заспокоїти,я склала примітивну тривожну валізку, з дрібницями і документами.

А вже в четвер, 24 лютого я про це не пожалкувала. Війна почалась.

Було страшно, мозок працював безупинно. Кажуть,що тільки тривожники в стресових ситуаціях не губляться. Тоді я мобілізувалась. Доньку не стала будити. Почала збирати речі і думати, що робити. 

Так дивно, я думала,що піду на роботу з донькою,а якщо що,то сховаємось в метро. Дивні наївні думки. О 6 ранку я увімкнула телевізор, він там щось булькотів і я крізь свої думки чула тільки шматки фраз. Я не плакала. Не могла. Заради дитини. О 7 подзвонила батькам, вони були в ступорі. Я вже отримала повідомлення,що всі викладачі сидять по домівках і робота відміняється. Тому рішення прийшло саме собою - їхати до батьків. 

Ми з донькою живемо біля аеропорту.  І пам’ятаючи донецький аеропорт, я розуміла, що щось треба вигадувати. Я взяла всі гроші,що були і побігла в атеку. Дитина хвороблива, мати хворіє,тому запас ліків потрібен. Ми з малечею недовго простояли в черзі і все купили. Побігли в найближчий магазин,щоб купити щось з їжі, але полиці вже були порожні. Так ми повернулись додому. Було 8.15. Раптово подзвонив Вадим:

- Ви як? Ви де?

Голос був переляканий і тремтів. Я знала цей його стан. За роки шлюбу могла зчитувати настрій, навчилась,щоб уникати сварок.

- Та, де,де, вдома. 

- Хутко біжи з квартири. Бери малу і тікай до моїх чи своїх батьків. Головне,подалі від аеропорту. Пам’ятаєш Донецьк?

- Так, пам’ятаю. Я вже збираюсь їхати до своїх. Ти як?

- Та я норм,все добре. Як буде час ще наберу.

Паніка огортала місто. Ніхто не розумів що робити. Дивно,та вибухів 24 лютого я не чула. В повітрі була шалена напруга. Прибігши додому з донькою я доскладала речі і ледь-ледь визвала таксі до батьків за шалені гроші. Таксист посміювався,мовляв :

- Люди з глузду з’їхали, речі тягнуть,ну,от чого боятись?

Я знизила плечима. У мене було кілька сумок з речами,ноутбук,кіт в переносці,чомусь машинка для шиття (чомусь вирішила,що вона мені потрібна), всі продукти з морозилки і холодильника, крупи які були, макарони (бо це був переддень вихідних і зарплати, а закупи і я, і батьки робили у вихідні, тому я вирішила всю їжу зібрати в одному місці). Все-все, що допоможе моїй маленькій переляканій дівчинці. 

Харків був у напівоточенні, ми не знали чи зможемо дістати продукти. Магазини були закриті, та і грошей особливо не було,щоб там щось купити по тим страшним цінам…

О 9 ранку 24 лютого нас вже зустрів батько біля хвіртки. Приватний будинок краще для дитини, ніж другий поверх багатоквартирного будинку. В очах батьків був шок і фрустрація, наче малі діти в ступорі вони блукали по дому і не розуміли,що робити. 

На стресі у мене піднялась температура.  Я зареєструвалась в купі пабліків та кожну секунду чекала новини. Батьки дивились новини. 

Доня дуже прив’язана до мене, у нас з нею якийсь шалений зв’язок. Вона завжди відчуває,що зі мною щось не так і починає постійно вимагати моєї уваги. На мені висіли батьки в ступорі і налякана шестирічка. А я себе до ладу не можу привести. Іноді переглядаю новини з Охтирки,де на той час служив Вадим. Там було пекло.

Я не можу сказати,що прям зрозуміла,що знову кохаю. Ні,просто було страшно і на якусь хвилину я вирішила,що ми знову зможемо бути сім’єю.