Глава 12. Я сама

Момент розлучення не був болючим. Мені було страшно, тому що хоч Вадим і ніколи не був мені повноцінною підтримкою або членом сім’ї, та це була хоча б ілюзія стабільності та шлюбу.

В день підписання документів на розлучення він забирав мене біля будинку,а я затрималась на хвилин 10.

- Привіт, ну, що поїхали? - сказала я, сівши в машину.

- Привіт, ти затрималась, я вже вирішив, що ти передумала розлучатись.

- Ні, не передумала, - посміхнулась я широкою усмішкою.

Це були часи ковіду, тому заяву я подала он-лайн і суд по розлученню повинен був бути електронним. Оскільки у нас не було проблем із опікою над дитиною, аліментами та розподілом майна, все вирішилось швидко. Після підтвердження позову суддя покликала мене і спитала:

- А як він погодився приїхати, щоб підтвердити документи?

- Я його попросила, він і приїхав, - сказала я. Суддя помовчала і запитала:

- Добре подумай, може все таки подаш на аліменти?

- Ні, дякую, я впевнена, ми про все домовились.

- Як скажеш. Але пам’ятай, що ти це можеш зробити в будь-яку хвилину.

На другий день після розлучення мама мені сказала:

- Ну, все досить тобі сумувати, я вже це пережила і заспокоїлась. 

Яке відношення її спокій мав до мого стану я не могла зрозуміти. 

На диво, підтримкою став сам Вадим. Точніше навіть не підтримкою, він просто став спілкуватись зі мною. 

Перші тижні після розлученн були дивними, з нас наче спали якісь ось ці дивні пути. Ми нормально спілкувались, навіть декілька раз у нас були побачення із продовженням вночі. 

  * * *

Наступним великим потрясінням для мене стало те, що він забрав усі наші заощадження, але дізналась я про це через 4 місяці після розлучення. Він сказав, що заробив їх сам і мені вони не належать. А те, що я перед розлученням, тоді в червні 2020 взяла на одяг дочці і була моя доля із заощаджень. 

- Та як ти так можеш? Я нашій доньці одяг купляла, - зі сльозами сказала я в трубку.

- Я не знаю куди ти їх витратила, ти їх вкрала і нічого мені не сказала. І навіть не думай претендувати на машину, тому що я відсужу у тебе доньку, меблі і половину квартири.

- Ця квартира була придбана до шлюбу!

- Так, але в ній зареєстрована донька, повір, я заберу і дитину, і квартиру, і половину меблів.

- Ти так можеш зробити? це ж твоя дитина? Ти на стільки жадібний?

- Мені пофіг, ти мене зрозуміла.

Це було потрясіння, але не найгірше. 

Я пишу і розумію, що весь цей жах вже давно в минулому, тому мені легко дихати і згадувати ці події. Лише трохи шкода себе. Зрозумійте мене правильно, я шкодую себе в тій ситуації, але я не шкодую, що так трапилось. Все, що відбулось в моєму житті зробило мене тією, хто я є зараз. Всі потрясіння і випробування в минулому дали мені фундамент бути щасливою зараз.

Після цього випадку ми якийсь час не спілкувались. А потім ковід настиг мене, батька і мати. Батько переніс хворобу більш менш нормально. Мати багато років не працювала і була вдома, через це імунітет трохи схибив, тому ковід у матері обернувся реанімацією.

Я привезла мати до лікарні вранці, після того як відвела доню в садочок. А уже в обід я допомагала медсестрі перевозити мати в реанімацію. В той день я подзвонила Вадиму, щоб домовився зі своїм сімейством, щоб вони подивились за донею. Вони погодились тиждень побути з малою. Доня плакала і пручалась, дзвонила і просилась додому, а я не могла ще і її тягнути. Вибач, малеча, мама не може…

Сім днів мати боролась за своє життя в реанімації, а я боролась за неї тут, в реальності. Я тримала психіку батька і тітки, я тримала здоровий глузд матері. Особливо це важко було, коли через кисневу недостатність вона дзвонила кожну годину і прощалась. Через такий дзвінок батько ледь не потрапив до лікарні з серцевим нападом. 

Мій день складався із важкого розпорядка. Мати дзвонила о 5 ранку і вимолювала попити. Як сказали лікарі реанімації - це була реакція на ліки та апарат штучної вентиляції легень. О 6 ранку я вже стояла біля реанімації з їжею, компотиком і водою. Потім чекала на лікарів, розмовляла з ними, брала призначення і бігла в аптеку. Такі походи іноді були один раз на день, іноді кілька раз на день. 

Світ перестав обертатись, коли лікар реанімації - молодий хлопець увесь в татухах - сказав, що загроза пройшла. Ще два дні і матір переведуть у відділення. В один з таких реанімаційних днів мені подзвонив Вадим.

- Привіт! Як ти? Як мама?

- Привіт, в реанімації. Мені страшно, приїдь, будь ласка.

Я не розраховувала, просто попросила, тому що навіть режим “Я сама” був пробитий і потребував хоч якоїсь підтримки. А більше ні до кого я не могла звернутись, мені просто хотілось людського тепла. І на диво він приїхав.  Готувати я не могла - не було сил, тому замовила доставку. Він поїв, а у мене навіть шматок в горло не ліз.

В той період я двічі перехворіла ковідом. Перший раз був тільки кашель та висока температура, а другий я переносила вже на ногах. У мене майже 2 місяці були відсутні рецептори - я не відчувала запахи та смаки. Однаково по відчуттям було їсти хліб і мило. Навіть відчуття голоду не було.