Глава 9. Зламана

Влітку 2019 року я вмовила Вадима на чотириріччя доньки поїхати в Туреччину на море. Він боявся і пручався, але його мати та вітчим вмовили полетіти з нами. Це був найгірший відпочинок в моєму житті за кордоном. Але навіть прекрасна погода та неймовірне море не рятували ситуацію.

Вадим був постійно незадоволений. Його дратувала донька, я, море і все навкруги. Заспокоювався тільки після кількох пляшок пива або стаканчика чогось міцніше. Вранці у нього було похмілля, а донька прокидалася рано і бешкетувала.Він бісився і все своє невдоволення виливав на мене. Весь відпочинок я відчувала себе винною. Жах. Тоді я згадала слова свого викладача з психології. Вона казала:

- Дівчата, перш ніж виходити заміж, подивись як він себе поводить з дітьми, з батьками, на відпочинку і в хворобі. Якщо вас влаштовує його поведінка, виходьте заміж.

Отже, і цей екзамен Вадим не склав. Я розуміла, що скоріш за все наш шлюб скоро прийде до логічного завершення. Але все одно трималась за нього. Як і всі жінки в такому шлюбі я боялась, що залишусь сама з донькою. Через такі думки я багато ночей проплакала в подушку. Мою думку підкрипляв Вадим:

- Ой, та кому ти будеш потрібна. Ти ж знаєш, що після розлучення ти будеш развєдьонкой з причепом. А у мене буде будь-яка жінка.

Ми повернулись і життя знову стало на свої рейки - я працювала і намагалась балансувати між дитячим садочком та купою навантаження на роботі. З роботою було простіше. Доня ненавиділа садочок і кожен ранок це був квест - істерика, почуття провини, з’їдання себе яка я погана мати. Все це відбувалось в атобусі забитому людьми, тому майже за годину дороги в натовпі я приводила свої почуття до ладу. А ще намагалася не думати про доньку. Я знала, що їй добре в садочку, але момент, коли я її там залишала був кожен раз як зрада.

В такому стані 2019 рік підійшов до фінішу. Новий рік ми зустрічали з його батьками. Донька захотіла там залишитись. Ми їхали в таксі додому, він був дуже-дуже п’яний. Всю дорогу я дивилась у вікно - звичка людини, яку постійно захитує в машинах. Раптом він повернув моє обличчя до себе і сказав:

- Я тебе дуже кохаю. Понад усе на світі. Я щасливчик, що ти зі мною.

Я тільки рот відкрила і кліпнула очима. Дуже дивно було чути такі зізнання. Хоча, мені здається, що він міг говорити і робити приємні речі тільки напідпитку. Тверезість - це був не його стан.