Глава 7. Самотність удвох

Через півроку після народження доньки я занедужала, тому пішла до жіночої консультації. Там мені оголосили, що у мене дуже важка венерична хвороба. Мила жіночка-лікар дуже злякалась, коли побачила моє обличчя після цієї новини. Вона знала, що чоловік військовий тому вирішила “підтримати”:

- Ти ж не думай нічого поганого! Навіть не думай розлучатись через цю дрібницю. Ну, зрадив він тобі, та зрозумій, що їм там в АТО важко…

Далі я вже не чула її. У мене перед очима наче впала стеля. Я навіть не плакала, наче застигла. В такому стані я вийшла з тролейбусу і зателефонувала Вадиму.

- Я була у лікаря. У мене венеричка. Ти мені зраджуєш?

- Та, наче ні, не пам’ятаю.

- Стоп, скажи так або ні.

… Вадим мовчить.

- Ало, ти мене чуєш?

- так

- І?

- Що і? - зло сказав Вадим у трубку.

Я була в шоці…

- Отже так, якщо ти не зраджував, сьогодні ж йди до лікарні і здай аналізи, а результати скинь мені. Поки я не побачу результати аналізів, я не буду з тобою розмовляти.

На цьому я завершила розмову і поклала трубку. Додому я дійшла вже зла на нього. А вже ввечері, коли поклала доньку спати, на мене наче лавина насунуло розуміння того, що трапилось. Вадим мені зраджує і навіть не приховує цього…

На наступний день він телефонував кілька разів, це було дивно не в його стилі. Я спитала щодо його візиту в лікарню, він зам’явся:

- Лікарня, хмм, ееее, я зараз зайнятий, з роботи не відпускають.

- Тобто, тебе не хвилює, що зараз на кону стоїть твоя родина?

Він замовк, а я кинула трубку. Не витримала цих емоцій. Через два дні кур’єр доставив величезний кошик лілій, кульки і ще щось. Кошик я винесла на балкон, він так і не запам’ятав, що у мене алергія на лілії.

Так тривало три тижні - дзвінки і обіцянки, що завтра точно піду в лікарню. Перший тиждень я ще брала трубку, а потім втомилась і не відповідала на дзвінки. В кінці третього тижня він скинув мені результати аналізів - вони були чисті. Але є нюанс.  Лікування для жінок тривало щось там два тижні або один, а для чоловіків три тижні. 

Він махав перед обличчям цим результатом і казав:

- Я ж казав, що я здоровий! Я здоровий.

Наче ця довідка була його алібі. В цей момент переді мною став вибір - розійтись або зробити вигляд, що я вірю. Я обрала друге. Чому?

Все просто - у мене не було підтримки, роботи і надії на те, що я можу щось швидко налагодити в моєму житті. Єдине на що я спромоглась це сказати:

- Наступного разу хоча б презерватив натягуй. 

Він образився, хоча нічого не сказав. Взагалі, в тому шлюбі ми мало розмовляли. Коли я хотіла щось обговорити - це я виношу мізки, коли щось невлаштовувало - знову ти скандал влаштовуєш і так по колу. 

- Давай так, або ти забуваєш цю ситуацію і ми живемо далі, або розходимось, - одного дня сказав Вадим.

Я вирішила забути.

Приблизно в цей час, липень 2016 року, настав період молочної кухні для доні. До лікарні, де видавали дитяче харчування було приблизно  5 км. Туди можна було доїхати на тролейбусі, але з коляскою це був ще той челлендж. Тому я вирішила ходити пішки. 

Це був дуже спекотний липень. Кухня видавала харчування з 10.00 по 13.30. Отже, в той час мій день складався з того, що я швидко готувала їжу доньці, годувала її, прибирала, одягала її і ми йшли по спеці 5 км в один бік і 5 км в інший. Дуже добре було, коли вона засинала, тоді донька не капризувала і тихенько спала, що значно пришвидшувало мандрівку. І так кожен день, крім неділі. 

Та і тут був один момент. Мати Вадима і його бабуся в цей час їздили там на машині. Їздили на роботу, у магазин та по справах. Кілька разів на день біля віконця з видачею молочної кухні для дітей. Коли я спитала у його вітчима, чи зможе він привезти мені молочну кухню для доньки, звісно я заздалегідь все сплатила, він відповів, що не має наміру ганяти туди сюди свою машину.

Пізніше я випросила у Вадима мультиварку, хоча він щиро не розумів навіщо мені мультиварка, електром’ясорубка і блендер. Так от, та мультиварка була з режимом йогутрниці, тому я почала готувати молочні продукти доньці вдома. Через 2 місяці після того як я перестала купувати молочну кухню, мені зателефонувала мати Вадима з претензією:

- А чому ти не сказала, що тобі потрібно забирати молочну кухню? Ми би привозили.

- Я питала у дядька Сергія, він сказав, що не бачить сенсу заради цього ганяти машину, - відповіла я.

- Ти навіщо його питала? Треба було сказати мені!! Це я тут все вирішую! Як скажу так і буде - вона так волала в трубку, що у мене розболілась голова.

- Добре, тьотя Алла, буду мати на увазі.

Чи варто казати, що за 7 років я тільки 1 раз попросила допомоги побути з донькою, коли моя мати була в реанімації, а з Вадимом ми вже були розлучені. 

Паралельно із тим як моя доня росла, я продовжувала навчатись в аспірантурі і вдень була з нею, а вночі писала дисертацію. І вже у вересні 2016 року я подала повністю написану дисертацію на перевірку. Це була моя перемога. Я пишалася собою. А Вадим… робив вигляд, що нічого не трапилось. Він жив своїм щасливим життям, а ми з донькою - своїм важким, але наповненим дитячим сміхом.