Глава 6. Коли кохання не рятує

"Не кожен, хто поруч - з тобою. 

І не кожен, хто тебе тримає - підтримує."

Після пологового ми приїхали додому. Вдома не було дитячого ліжечка, ванночки, кроватки. Майже нічого не було. Тому що мати кожен день лила у вуха, що це погана прикмета - купувати заздалегідь. Та й грошей у мене не було на все це для малечі. Я планувала одразу після пологів замовити все це он-лайн, але сталися якісь негаразди з логістикою і в мене нічого не вийшло.

На третій день після пологів нас виписали. Ми приїхали додому. В пологовому на ейфорії та емоціях я почувала себе прекрасно. А от вдома мене почала наздоганяти фізіологія. Мені важко було рухатись, ходити. Донька капризуляла, тому що їй теж потрібен був час звикнути.

У день виписки Вадим напився, а пролив собі на ноги окріп - це був суп, який я варила, щоб поїсти і мати чим годувати дитину. Він кричав, я подзвонила його батькам, щоб вони везли його в лікарню, тому що я ж з немовлям. Після цього всі дні він "страждав", що хворий, а я була на 5-му дні після природних пологів і мала доглядати немовля і хворого.

Через настанови матері я не відвідувала курси молодих мам і майже нічого не знала про те як себе вести з дитиною. Після трьох днів вдома Вадим поїхав, а я залишилась одна з немовлям. Мати приїздила кожен день, крім неділі, протягом двох тижнів, і я за це їй безмежно вдячна.

Перший місяць життя був важкий - донька переплутала день і ніч, тому я не спала вдень і вночі. Мій організм виснажився до неможливості. В цей період мене наздогнала післяпологова депресія. Післяпологова депресія у різних жінок проявляється по-різному. В моєму випадку всю свою втому та агресію я спрямувала на Вадима. Він в Слов’янську гуляв і відпочивав, а я була сама з немовлям і без грошей. 

Я сварилась, ображала і ображалась, плакала і кричала. Можливо в той момент я перетворилась на істеричку. Через те, що  мало спала, нервувала та майже не їла у мене зникло молоко. Я безліч разів можу казати, що молоко згоріло,тому що Вадим був в АТО і під обстрілами, а я хвилювалась. Але це брехня, під якою я ховала сором - сором за те, що мене кинули, а сама я не можу дати ради тому, що відбувається. 

Перший раз після пологів він приїхав майже через 2 місяці. І одразу почав дратуватись, що я багато уваги приділяю донці, а не йому. Вадим так і не зрозумів, що за цей час крізь втому та біль я змогла побудувати наш маленький світ на двох, без нього. Він ніколи не цікавився донькою, але в кінці розмови казав “Люблю вас”. Для нього це було “огогого” як круто, а мені замало. Все було просто: ми по-різному уявляли шлюб і сім’ю.

Взагалі, в цьому шлюбі я перестала впізнавати себе, я змінилась і все глибше поринала в депресію та знецінення себе. Так ми і жили на два міста - я з немовлям в одному, він в іншому. Приїздив раз на місяць або раз на три тижні. Грошей було мало. Коли я просила гроші - я вже не працювала і не отримувала стипендію - він говорив: "Куди ти витрачаєш? Я ж гроші не друкую". Я почала брати маленькі кредити - на памперси або суміш - і одразу їх повертала. Батьки іноді привозили їжу, у них теж тоді було важко з грошима, бо батько втратив роботу заступника власника компанії і влаштувався охоронцем, але у них були кури і город, тому якось жили.

Вадим приїздив на наступний день після того, як скидав гроші, і замовляв дорогі страви, щоб йому приготувати. Я витрачала ці гроші на його забаганки, а коли він їхав - знову економія і викручування. Коли просила гроші - чула: "Я ж тільки тобі дав, куди ти все витратила?" Дійсно, куди я все витратила…