Глава 5

У саду було тихо. Останні промені сонця відбивались від вікон величезного будинку і все менше і менше освітлювали пожовкле листя дерев, під якими бігав чорний кіт. Я ж у свою чергу сиділа на чудернацькій лавочці під будинком і спостерігала за його грою.

Після кількох днів проведених під замком у моїй кімнаті, він був по-справжньому щасливим. Черниш ніколи не був повністю домашнім котом. Він часто зникав, любив полювати, та майже нічого не боявся, і бувало таке що йшов у бійку з місцевими собаками: роздерте вухо - одна із згадок про таку подію.

Згадуючи ті миті, я старалась якомога уважніше спостерігати за ним, тому, що непосидючий кіт міг зникнути з мого поля зору в будь-який момент, і це точно погано б закінчилось, як для нього, так і для мене.

Надворі було ще досить тепло, незважаючи на пізню осінь. Після довгих годин, проведених у кімнаті за книгами, які мені видали, я відчувала втому і досить подавлений настрій. Я ніколи себе не вважала, і зрештою не була дурною. Я самостійно змогла вивчити, лише, за допомогою словника та інтернету англійську мову, і навчилась вільно нею володіти, з всіх предметів у мене стояла оцінка відмінно і навіть з хімії, яку я відверто ненавиділа, але те, що мені видали, було зовсім іншого рівня.

Дуже багато складного матеріалу, дуже багато… Все ж я це помітила і на уроках, але відчутним це було не так відверто. Лиш взявши підручники і почавши робити домашнє завдання, я відчула весь масштаб мого не досить хорошого становища і в навчанні, і в теперішньому житті загалом.

«Ти все зможеш, Софія, я в тебе вірю!» - прокричала я в своїй голові і покликавши до себе кота, взяла мого друга на руки та пішла в напрямку будинку.

На благо вдома нікого не було, крім Августи, звісно, це я сама так вирішила, адже вечеряти прийшла я одна.

Від цього перебувати у будинку було набагато вільніше і приємніше.

- Техьон, забереш Софію до школи. – Почула я голос Деніела, і на мить глянувши на чоловіка, перевела свій погляд на хлопця, з виразу обличчя якого не можна було зрозуміти, як він відноситься до цієї пропозиції. Він все так же продовжував їсти, не дивлячись ні на кого. – Крім цього, я думаю тобі буде не важко кожного дня возити і забирати її з школи. – Голос батька Техьона був суворим, і знову глянувши на чоловіка я мало не подавилась, бо він не рухаючись, сверлив уважним поглядом юнака.

Техьон продовжував все так же їсти, не спромагаючись навіть глянути на батька, чи щось сказати. Від цього здавалось старший Кім тихо закипав, це не було видно ні по виразу обличчя, ні по поведінці, і я це радше відчувала, аніж бачила.

- Ти мене зрозумів? Я ці іграшки тобі купляю не лише для того, щоб ти їздив на них на твої тусовки і зібрання малолітніх ідіотів. – Вже голосніше мовив чоловік, чекаючи відповіді, якої так і не почув. – Ще раз питаю, ти мене зрозумів? – В останньому запитанні почулись нотки рику, і від цього завозилась Олена, яка сиділа біля мене.

- Любий, я думаю, що нічого поганого не станеться, якщо Софію буде возити Іллеш, чи не так? – Трохи поспішніше, ніж слідувало б мовила жінка. Я ж у свою чергу перекидала свій погляд із тарілки на Техьона.

Сьогодні я так же прийшла на сніданок першою, до останнього сподіваючись, що як і вчора, господарі будинку будуть відсутні, та я зможу спокійно поїсти.

Але мріям моїм не судилось збутись, бо через кілька хвилин я почула звук стільця, який відсувається, і машинально піднявши очі зіткнулась із поглядом ще одного члена сім’ї, про появу якого я старалась не думати, але врешті-решт у мене це не дуже добре виходило. Хлопець сів майже навпроти мене, точніше навпроти Олени, яка ще була відсутня, але не в цьому суть.

На відміну від нашої попередньої зустрічі, Техьон не поспішав відводити погляд, я ж у свою чергу встигла за цей час десятки раз перевести свій куди тільки можна, але все одно через кожні декілька секунд - він повертався на хлопця. Всі страхи, і думки вилетіли у мене з голови, і я, лише, встигала все більше і більше червоніти, не знаходячи цьому здорової причини

Точніше про причину я здогадувалась, бо вона, точніше він сверлив мене поглядом, паралельно роздивляючись, і це діяло на мене дуже сильно. Тому, що висновок цих дій світився у мене на обличчі і це все більше і більше мене дратувало.

Я не хотіла, щоб він бачив те, як діє на мене його погляд. Я не хотіла, щоб він бачив мене такою.

Хлопець мовчав, і я вже не знала, чи радіти мені цьому чи навпаки, бо сама я, чесно кажучи, теж не збиралась знайомитись, та й що мені тепер сказати - «привіт»?

Зрештою, через деякий час ці, в своєму роді катуванні завершила своєю появою Олена. Лиш після її поблажливих слів: «вже встигли познайомитись, як добре», я перестала відчувати на своєму обличчі вивчаючий погляд.

- Я думаю, що йому буде не складно. – Перебив Олену чоловік. – Або ж для профілактики, він також може поїздити з нашим водієм кілька місяців, чи не так, синку? – У голосі Деніела гостро відчувались нотки сарказму. – Так що, ти мене зрозумів?

Відкладаючи столове приладдя у сторону Техьон все таки глянув на батька і коротко мовив:

- Так. – Голос його був дещо низьким, і це додавало йому якоїсь особливості, плюс бал до зовнішності, хах. Тому, що в чому в чому, а в цьому йому пощастило конкретно. Великі, розкосі очі разом із водночас правильними і незвичними рисами обличчя додавали йому шарму. І я радше б збрехала, якби сказала, що не вважаю його гарним.

Поруч з ним я відчувала себе гіршою, недостойною, і це почуття мені дико не подобалось.

- Добре. Я радий, що нам вдалося домовитись. – З насмішкою у голосі мовив Деніел. На цю фразу хлопець ніяк не відповів і навіть не моргнув, лиш взяв стакан і почав з нього відпивати.