Глава 17

– Алло, – відповіла я на дзвінок після недовгих вагань. Номер був невідомим і це здалось мені дивним, адже цей контакт був тільки у близьких мені людей, а всі вони були записані в телефонній книжці.

– Маргарита… потрібно… допомога, – голос Ванесси звучав дивно, але чим саме не могла зрозуміти. До того ж між словами були паузи, що її стилю спілкування було не властиво.

– Що сталось, Ванесса? – трохи розслабилась я, адже знала тепер хто телефонує.

– Привіт, Ріто, – ледь не відкинула телефон, коли голос подруги змінився на чоловічий. Руки затремтіли, а дихання збилось від несподіванки.

– Що тобі потрібно, Вікторе? – взявши себе в руки, запитала я. Голос затремтів, коли вимовляла його ім’я, але в цілком трималась прохолодно і спокійно. Або ж мені хотілось так думати. – Ти викрав Ванессу, щоб дібратись до мене? Коли ти вже залишиш моє життя в спокої?

– Так, твоя подруга у мене. Остання близька тобі людина в цьому світі в моїх руках, – хрипко засміявся Віктор. – І ти зробиш все, що я накажу, якщо хочеш її врятувати.

– Не чіпай її, – попросила, визначившись для себе, що більше ні за що не дам нашкодити своїм близьким. – Я зроблю все, що скажеш.

– Не сумніваюсь, інакше твоя подруга може постраждати. За кожну твою провинність буду залишати порізи на її ніжній шкірі, а далі…

– Я все зрозуміла. Не продовжуй, – перебила, щоб не дати йому насолодитись своїми переживаннями, які виникали від картинок в голові, в яких здійснювались всі його погрози.

– Я тримаю ситуацію під повним контролем, – попередив Віктор, перш ніж почати давати вказівки. – Отже, слухай сюди. Ти повинна вибратись з будинку непоміченою і нікому не говорити про нашу угоду. Якщо не зможеш вибратись в місце, яке я назначу, без своїх захисників, то…

– Знаю! – направила розмову в ділове русло, доки він знову не почав знущатись.

– Розумниця, – тон Віктора потеплів. – Я завжди знав, що з нас вийде чудова пара. Нас тягнуло один до одного ще зі шкільних часів, але дороги розминулись. Якби не це, ми рано чи пізно стали б звичайною середньостатистичною парою.

Я змовчала на таке зауваження і Віктор після недовгої паузи продовжив.

– Так, поговоримо про це в більш приватній обстановці. Отже, через пів години чекаю тебе в одному місці, де ми зможемо спілкуватись один з одним без жодних перешкод і зайвих особистостей. Для цього, коли виберешся з будинку, повернеш направо і там через два квартали побачиш чорний позашляховик зі знятими номерними знаками. Водій підвезе тебе в потрібне місце. Весь цей час ти повинна не вимикати телефон, щоб я міг чути, що робиш і де знаходишся. Також, май на увазі, що твій мобільний зараз під повним моїм контролем, в тому числі вхідні і вихідні дзвінки чи повідомлення. Якщо в мене виникне хоч якась підозра, що твої охоронники знають про нашу розмову, то звинувачуй себе. Ти ж здогадуєшся, що в такому випадку станеться з Ванессою?

– Я все зрозуміла, – здихнула та задумалась про можливу лазівку. – Дай мені декілька хвилин на роздуми.

– В тебе немає цього часу. Зараз вирішуй чи важлива для тебе Ванесса чи ні, – продовжив давити на мене Віктор.

– Я хотіла подумати як вибратись з будинку непоміченою, а не про те, що ти подумав. Несса мені дуже дорога, тому і хочу виконати всі твої умови ідеально, – тягнула час, щоб мати змогу подумати. – «Потрібно попередити Стаса. Як же це зробити? Залишити листа? Але невідомо коли його зможуть помітити. Проте і говорити ні з ким із мешканців будинку не варто, щоб Віктор не почув зайвий шурхіт чи шепіт. Значить все ж записку. Інакше тихо діяти неможливо».

Я стояла посеред кабінету і озиралась в пошуках необхідних для мого плану речей. На одній із полиць шафи у відкритому доступі знайшла стопку паперу для принтера і взяла звідти один листок. Також на столі помітила ручку, якою і скористалась.

«Тихо! Це Ріта», – швидкими рухами намагалась якомога коротше обрисувати ситуацію, доки на задньому фоні Віктор намагався донести до мене всю серйозність загроз. – «Не говоріть вголос ні слова. Мене прослуховують через мобільний! Зателефонував Віктор та вимагає зустрічі десь за містом. В нього Ванесса, тому я мушу виконати його умови. Не намагайтесь зв’язатись зі мною. Попередьте Стаса і дійте так, як вважаєте за потрібне».

– Тобі щось не зрозуміло? – запитав Віктор, коли я закінчувала писати. – Інакше, чому ти досі не почала вибиратись з будинку?

– Не гнівайся. Я поспішу, – намагаючись не шурхотіти, підняла листок із запискою та направилась на вихід з кабінету. – Тоді я пішла? Не зможу тобі відповідати, щоб тихо вибратись.

– Добре, тільки давай без дурниць. Даю тобі три хвилини, щоб дістатись до машини, – погодився Віктор і я змогла покласти телефон в кишеню та безшумно відчинити двері.

Притупуючи в однаковому ритму, щоб імітувати рух, зупинилась біля сусідніх дверей і підсунула лист під двері. Потім ледь чутно стукнула та відійшла на декілька кроків. Сподівалась, що хтось там є, інакше всі мої зусилля були б марними. Я чула, як чоловіки нещодавно розійшлись, адже кімнати Стаса були крайніми від сходинок. Секунди потягнулись нестерпно довго, адже Віктор дав мені так мало часу і кожен момент був цінним. Через поспіх я могла не дочекатись того, що листа помітять і тоді доведеться діяти на умовах Віктора та просто надіятись на краще. Хоча б для Ванесси.

Але мої розрахунки виявились вірними і невдовзі двері відчинились. З кімнати виглянула голова Мирослава і я притиснула палець до губ в знак мовчання. Потім тикнула на зап’ясток, де зазвичай носять годинники, щоб показати нестачу часу. Мир кивнув та махнув рукою в сторону сходин. Я вдячно подивилась на нього та спішно пішла на вихід. Мирослав слідував за мною на незначній віддалі. Він і відчинив мені вхідні двері, про які я не подумала. Адже там був ідентифікатор особистості, який навряд чи пройшла.

Перед розставанням Мирослав дав мені маленький пістолет, коротко роз’яснивши як ним користуватись та прикріпивши до пояса кобуру до нього. Я змогла прикрити все це об’ємною кофтиною, яка була на мені.