Глава 1

В ілюмінаторі літака вже виднілось моє рідне місто Київ, яке поступово приближалось.

– Йдемо на посадку. Пристебніть ремені безпеки, – з’явилась стюардеса в бізнес-класі, де я з комфортом розмістилась. Секунди до приземлення стали повільно тягнутись, тому могла спокійно поміркувати.

П’ять років тому я була нікому не відомою дівчинкою, зараз же на мої концерти збираються мільйони, мій голос вважається одним із визначних, а пісні торкали за душу. Підтримка такої великої кількості людей давало натхнення, але разом з тим покладало на мене тягар відповідальність. Тому кожного разу на сцені викладалась на максимум, а в пісні намагалась вкласти щось повчальне.

Ще шість годин тому я закінчувала свій останній концерт в Європі перед поверненням в рідну країну. Потім зібрала свої речі та відразу поїхала в аеропорт. Моя помічниця Ванесса залишилась там, щоб обговорити кілька майбутніх контрактів, доки я можу відпочити. Тому, недовго думаючи, вирішила не чекати її та повернутись сама, щоб довше побути на рідній землі.  Сум по дому все ж виникав час від часу в далині. Проте єдине, про що могла мріяти після насиченого дня, – це опинитись в м’якому ліжечку і солодко заснути.

– От я й вдома, – зробивши перші кроки з салону літака, усміхнулась і озирнулась навкруги. Перші промінчики висхідного сонця освічували місцевість. На мене подуло свіже прохолодне повітря, змусивши поправити хустинку на голові. Я одягнула сонцезахисні окуляри, які слугували додатковим маскувальним засобом від зайвої уваги оточуючих, та зійшла з трапу разом з іншими.

Відійшовши недалеко від літака я озирнулась по сторонах в пошуках транспортного засобу, на якому зможу дібратись до самої будівлі аеропорту, щоб не довелось йти пішки таку довгу відстань. На незначній віддалі стояли автобуси, які поступово наповнювались людьми. До одного з них я і направилась. Примостившись на одному із вільних сидінь, невдоволено відвернулась до вікна. Навколо було досить шумно, люди метушливо розміщувались в автобусі. Позитивний настрій від повернення додому стрімко падав, а роздратування невпинно росло. Ще й недосип впливає на самопочуття. Хотілось якомога швидше опинитись в м’якенькому ліжечку, а люди надто довго збирались і тим самим затримували автобус. Але все ж це невдовзі закінчилось і ми виїхали звідси, щоб незабаром опинитись біля входу в аеропорт.

Увійшовши в залу, де очікували зустрічаючі, помітила табличку з написом мого справжнього імені «Маргарита Біляєва». Туди я і направилась, розглядаючи того, хто тримав її в руках. Це був темноволосий смаглявий чоловік, віком до тридцяти років, середньої статури. Він височів над рештою очікуючих людей. Його розслаблена поза і скучаючий вираз обличчя, надавали враження безвідповідальності чоловіка.

– Ви вже отримали мій багаж? – я склала руки на грудях, всім своїм видом показуючи свій поганий настрій.

– Станіслав Боров, – представився чоловік, проігнорувавши моє запитання. Він ледь помітно скривився, від чого ледь не оскаженіла. Я все більше не розуміла, де Ванесса знайшла цього мужлана.

«Це якась помилка! Інакше бути не може! Щоб хтось дивився на мене з нотками презирства? Я не заслуговую на таку реакцію!» – піджала губи в очікуванні продовження.

– Ви є Маргаритою Біляєвою? – чоловік подивився на мене з надією, що я буду це заперечувати.

– Ні, це не я. Мені просто стало скучно і я підійшла до вас потеревенити, – ледь встигла прикусити язик, щоб не додати слово «бовдур». – Проведіть мене до транспорту, на якому ми будемо їхати. Потім заберете багаж, якщо ще не зробили цього. Я чекатиму Вас в машині.

– Е, ні, красуню, – хмикнув чоловік, зупиняючи мене легким рухом руки, коли я направилась на вихід з аеропорту. – Тут прислуги немає. Тому по свій багаж самі потопаєте цими довгими, стрункими ніжками.

– Що ви собі дозволяєте? – задихнулась я від здивування. Ще ніхто не смів так прямо говорити про моє тіло. Це звучало як сумнівний комплімент. Жар миттєво прилив до щік і я гордо задерла голову, щоб мати змогу дивитись Станіславу прямо в очі, хоч і через скло окуляр. – Це якесь суцільне непорозуміння. Як Ванесса могла найняти вас, навіть, в якості простого провожатого? Я не збираюсь терпіти ваше нахабство і такі фривольні висловлювання на свій рахунок. Дайте мені адресу і номер заброньованого готелю і я самостійно доберусь туди на таксі.

– А тепер послухай мене, – здавалось, що з його ніздрів зараз повалить густий дим, настільки він оскаженів від моєї тиради. – Моє ставлення до тебе, маргаритко, це віддзеркалення твого. Не потрібно відразу кидатись на людей і буде тобі щастя в житті. Не знаю хто ти така, чим твоє життя таке цінне, і навіщо мене найняли, але нам з тобою ще довго доведеться проводити час разом. І, навіть, якщо дехто буде проти мої компанії, то їй все одно доведеться змиритись. Згідно з договором, не можу залишити тебе на самоті доки не передам іншому перевіреному найманцю особисто в руки. Свої прямі обов’язки виконую добре, а все що стосується ваших примх, то з цим я тобі не помічник. Щось незрозуміло?

– Так, не зрозуміло, – від такого словесного нападу й палаючого гнівом погляду внутрішньо стиснулась і відчула, як защипало в очах, тому відразу відвернулась від чоловіка. Але мала взяти емоції під контроль. П’ять років тому пообіцяла собі, що стану сильною і ніхто більше мені не зашкодить. – Я не бажаю з Вами співпрацювати. Можете вважати, що договір розірвано і бути вільним.

Потягнулись довгі секунди нашого німого протистояння. Я не розуміла чому він мовчить, але не наважувалась знову подивитись на нього. Тому не дочекавшись відповіді, вирішила йти за багажем та залишити Станіслава тут одного. Оглянувшись, примітила потрібний мені відділ аеропорту і пішла в тому напрямку. Ніхто мене не зупиняв і я з полегшенням зітхнула.

Проте радість була недовгою. Виявилось, що Станіслав, проігнорувавши мої слова, слідував за мною. Вирішила не звертати на нього увагу. Я не зніжена панянка, яка не може про себе подбати. Все ж в минулому робила все як і інші люди, повністю несла відповідальність за свій побут. Батьків не стало, коли мені виповнилось дев’ятнадцять і я змушена була навчитись самостійності. З підтримкою своїх малочислених на той час фанатів і Ванесси, змогла викарабкатись з безодні туги за найріднішими, занурившись повністю в музику. Я почала невпинно творити хіти за хітами, не полишаючи надовго звукозаписної студії. Виражаючи свій біль та переживання в піснях, мені ставало легше. Або ж я хотіла так думати?