Глава 7 (Руслана)

Спочатку навіть не розумію, чому Аліна різко зупиняється. Майже врізаюся в неї.

— Ти чого?

Не відповідає. Стоїть, втупившись кудись у бік, і повільно відкриває рот. Мимоволі простежую за її поглядом. Спочатку бачу лише знайомий темно-сірий седан, припаркований біля бордюру. Поруч, спершись ліктем на відчинені дверцята, стоїть Вадим Олександрович. Сонце вже хилиться до вечора, залишаючи на його білій сорочці теплі золотисті відблиски, а темне волосся, як завжди, акуратно зачесане назад. Двері машини відчинені. І що це він гав ловить? 

Насуплююся і роблю ще кілька кроків уперед. Тільки тепер помічаю Олесю, яка сидить на пасажирському.  Одну ногу підігнула під себе, другу витягнула назовні. Туфлі лежать на асфальті поруч, а сама вона нахилилася вперед, старанно клеючи щось на п’яту. Вадим стоїть зовсім поруч, а вона уважно дивиться на нього знизу вгору й усміхається так солодко, що аж нудить.

На мить навіть перестаю моргати. З якого переляку ця сидить у його машині?

— Ого!  — занадто голосно вигукує Аліна.

Серце падає кудись під ноги, коли Вадим Олександрович миттєво повертає голову в наш бік. Лаюсь і, не зволікаючи, хапаю Аліну за зап’ясток. Тягну її за найближчі дерева.

— Куди?!

— Та хоч куди!

Ховаємося за широкими деревами біля заднього виходу. Притискаюся спиною до кори, намагаючись заспокоїти дихання. Відсторонююсь як тільки згадую, що на мені  білий піджак.

— Руслана, — ледве стримує сміх Аліна, — ми зараз поводимося як злочинці.

— Бо мені зараз зовсім не хотілося пояснювати, чому и стоїми і витріщаємося на них.

— А чому?

На цьому запитанні завмираю. І справді, чому? Повільно визираю з-за гілля. Вадим уже відвернувся, натомість Олеся вже вилізла з машини і дивиться просто сюди. 

– Вадиме Олександровичу, як я можу вам віддячити? – вона каже це так гучно, що чутно аж сюди.

Вадим щось пояснює їй, але почути що саме не можу. Втім, він посміхається. 

Наші погляди з Олесею зустрічаються і на її губах повільно розтягується не випадкова усмішка. Вона прекрасно розуміє, що я все бачила і спеціально усміхається ще ширше. Усередині клацає якийсь перемикач.

Мене не зачепило те, що вона сиділа в його машині. Нехай хоч щодня там сидить. Мене зачепило інше. Вона побачила, що я дивлюся і саме в цю секунду усміхнулася. Не Вадимові, а мені. А так усміхаються лише тоді, коли впевнені, що вже вийграли рауд.

Дарма.

Аліна ще кілька секунд дивиться на стоянку, на якій вже слід простиг від Олесі, а потім повільно переводить погляд на мене. Очі блищать так, ніби вона щойно придумала щось абсолютно божевільне.

— Ну-у, — протягує вона, стримуючи усмішку. — Це вже цікаво.

Зиркаю на неї спідлоба.

— Що саме?

— Те, що твоя суперниця часу не втрачає.

Кривлюся і відвертаюся. Мені абсолютно байдуже, кому Олеся строїть очі, кому вона усміхається і перед ким вдає беззахисну лань. Але ми посперечалися і вона вже зробила перший хід. А я…Що? Тільки сперечалася через каву. Повільно видихаю.

От чорт.

Аліна бере мене під лікоть і ми нарешті виходимо з-за дерев, прямуючи до гуртожитку.

— Мені здається, ти зараз думаєш зовсім не про те.

— Про що ж?

— Не про Вадима. А про те, що програвати ти не вмієш.

Піднімаю на неї погляд, мовчу. Це говорить більше за будь-які слова, бо вона права. Поразка сама по собі мене ніколи не лякала. Лякала думка, що хтось може виявитися кращим. Особливо, якщо цей хтось Олеся.

— Отже, пограємо, — нарешті кажу я.

Аліна ледь не підстрибує від радості.

— Оце моя Руслана!

— Але є одна проблема. Він мене бісить.

Подруга розсміюється настільки голосно, що на нас озираються дві перехожі бабулі.

— Це навіть краще!

— Чим? 

— Розкажу, коли пов`яжу всі думки разом.

Двері гуртожитку зачиняються за нашими спинами із глухим металевим звуком, який одразу відтинає шум подвір’я. Усередині пахне старими меблями, дешевим три в одному, пральним порошком і чиїмось обідом, який явно пересмажився. Повз нас пробігає дівчина з рушником на плечі, за нею хлопець із величезною колонкою під пахвою, а на вахті жінка навіть не піднімає очей від свого кросворда.

— Обожнюю це місце, — зітхає Аліна, притискаючи до себе сумку. — Тут завжди відчуття, ніби життя кипить двадцять чотири години на добу.

— Мені здається, що тут безкоштовний зоопарк.

Пднімаємося сходами. Стіни обклеєні оголошеннями про набори до студентської ради, театральної студії, клубу дебатів, волонтерського центру, хореографічного колективу, вокальної студії й ще десятка гуртків, про існування яких я навіть не підозрювала.

— Дивись, — Аліна киває на один із плакатів. – Знову набір у творчий центр.

Лише ковзаю по ньому поглядом, зараз мене хвилює зовсім не це. Перед очима знову й знову виникає дурнувата усмішка Олесі. І те, як вона спеціально стала ще милішою саме в ту секунду, коли помітила мене. Настільки сильно стискаю піджак, що пальці починають німіти.

Кімната Аліни зустрічає нас безладом, який дивним чином виглядає затишно. На ліжку лежить відкритий ноутбук, поруч валяється кофта, на підвіконні стоїть вазон, який уже місяць проситься на той світ, а біля дзеркала розкладені десятки баночок із косметикою. Нарешті тут порядок.

— Заходь, — Аліна відчиняє шафу. — Твоя сумка ось тут.

Я машинально забираю її, але навіть не відкриваю. Стою посеред кімнати у думках.

— Ну? — Аліна уважно дивиться на мене. 

— Що “ну”?

— Не прикидайся.

Вона сідає по-турецьки на ліжко, бере подушку й кладе її собі на коліна.

— У тебе зараз такий вигляд, ніби ти вже придумала план державного перевороту.

Фиркаю.

— Мене просто вибісила Олеся.

— Не Бажан?

Вадим тут взагалі ні до чого, він просто допоміг людині. Будь-хто нормальний допоміг би. Але Олеся... Різко видихаю й падаю поруч із Аліною.

— Я не можу їй програти.

Подруга розпливається в усмішці і тягнеться до підвіконня за упаковкою печива. Дістає два і дає одне мені.