Глава 6 (Вадим)

Є речі, які не можна виправити, навіть якщо нічого поганого ще не сталося.

Думаю про це вже хвилин десять, безцільно дивлячись у журнал другого курсу, що лежить переді мною. Прізвище Байкова Руслана більше не губиться серед інших. Навпаки, воно ніби навмисно впадає в очі щоразу, коли перегортаю сторінку. Незручний збіг. Учора ввечері вона була молодшою сестрою мого друга, а сьогодні - моя студентка. І це вже проблема. Не тому, що вона мені якось особливо цікава і не тому, що між нами сталося щось неприйнятне. Ні, боже упаси. Насправді не сталося нічого. Кілька випадкових зустрічей, кілька суперечок і знайомство, якого взагалі могло не бути. Проблема взагалі не в Руслані, а в людях, які завжди бачать те, чого немає.

Університети живуть не правилами, а плітками. Достатньо комусь побачити, як викладач і студентка виходять із одного під’їзду,  і за тиждень половина факультету вже буде впевнена, що між ними роман. Ніхто не стане розбиратися, що вона просто сестра мого товариша. Ніхто не запитає, як усе є насправді. Людям значно цікавіше придумувати власні версії.

Саме тому ще вранці вирішую одну просту річ: жодних поблажок і зайвої уваги. Жодної причини, через яку хтось зможе сказати, що я ставлюся до Байкової інакше, ніж до інших студентів. Для мене вона одна зі списку, не більше. І саме після цієї думки, ніби навмисно, пам`ять підкидає її руде волосся, розгублені смарагдові очі й той самий впертий погляд, яким вона дивилася на мене через стаканчик кави. Мимоволі видихаю.

Здається, що все буде значно складніше, ніж припускав зранку. Не тому, що вона мене дратує, а тому, що вона  спеціально знаходить спосіб це зробити.

Закриваю журнал і підводжуся. Обідня перерва починається рівно за хвилину і сподіваюся, хоча б вона мине спокійно. Запихаю журнал до теки й виходжу в коридор. Перерва миттєво перетворює університет на окремий світ. Кілька хвилин тому аудиторії сиділи майже нерухомо, слухаючи лекції, а тепер усі поверхи заповнюються голосами, сміхом та запахом свіжої випічки. Студенти швидко проходять повз мене, хтось чемно вітається, хтось лише киває. До такого я вже звик. Спускаюся на перший поверх і звертаю до їдальні, де збирається майже весь склад університету. Якщо студентські коридори живуть галасом, то викладацька нескінченими розмовами про навчальні плани, накази, акредитації, студентів, зарплати й життя загалом. 

— Молодий чоловіче! — ще здалеку чую знайомий голос.

Олена Сергіївна махає мені рукою, ставлю піднос поруч із ними.

— Добрий день, шановні колеги.

— Нарешті! — сміється Андрій Миколайович. — Ми вже вирішили, що тебе студенти в полон взяли.

— Не дочекаються. — іронізую я, посміхаючись краєм губ.

Сідаю поруч. Ірина Василівна уважно дивиться на мене поверх спущених окулярів.

— Пережив перший день?

— Половину дня, — виправляю її. 

— А вигляд такий, ніби семестр уже закінчився. 

Усі сміються, та й я також. 

— Молодий ти ще, Вадиме, — знову починає Андрій Миколайович, відсуваючи тарілку, — Ми в твоєму віці на аспірантурі сиділи і горя не знали. З роками зрозумієш, що всіх перевиховати однаково не вийде. Не розумію, навіщо так серйозно до всього ставитися. 

— Я й не намагаюся.

— Та невже?

— Просто хочу, щоб люди відповідали за свої рішення.

Він хитає головою й відмахується рукою. Всі завжди хочуть давати непрошені поради і навчати своїй справі. Не люблю це.

— Через десять років минеться.

— Не думаю. 

Напружуюся, а Олена Сергіївна хитро всміхається.

— Ось за це студенти тебе й бояться. Сьогодні першокурсники вже питали, чи правда, що Бажан може вигнати з лекції за один телефон.

Спокійно відламую шматок чорного хліба.

— Якщо телефон заважає заняттю, то можу.

— Я ж кажу, — сміється вона. — суворий.

— Справедливий, — знову виправляю.

Ірина Василівна підпирає щоку долонею. Тридцяти двох річна жіночка з гумором. Майстер своєї справи, але її метод навчання це гра із студентами. Здавалося, вона навіть двійки ставила з усмішкою. Андрій Миколайович був повною протилежністю: гучний, прямолінійний і впевнений, що будь-яку проблему можна вирішити. А Ірина Василівна...то повний консерватизм. З нею ми чимось схожі. 

 Обідаємо в тиші, а Андрій Миколайович задумчиво вдивляється у метушню їдальні, потім переводить погляд на мене і довго метається над чимось. Врешті каже: 

— От дивлюся я на тебе й думаю, ми всі тут років по двадцять працюємо, а ти ніби народився викладачем. 

— Просто не люблю безлад.

Отож! Знаю, що мене обговорюють колеги не менше ніж студентів. Розмова повільно переходить на нові навчальні програми, майбутню акредитацію, зміни в розкладі. Слухаю впіввуха, задивляючись у велике панорамне вікно.

З корпусу на задній двір виходить дівчина, що змушує сфокусуватися. Світлі широкі штани, білий піджак, руде волосся, яке видно навіть здалеку. Одразу розумію, хто це.  Поряд із нею йде та дівчина, з якою вони разом сиділи на парі. Дівчата про щось жваво розмовляють, поки їм назустріч швидким кроком не виходить Максим. Він перегороджує Руслані дорогу і щось говорить. Вона відповідає, продовжуючи шлях. Максим за нею. Навіть звідси видно, як активно він жестикулює, намагаючись щось пояснити. Максим хапає її за руку і зупиняє.

Пальці мимоволі сильніше стискають виделку. Не люблю, коли хтось торкається людини без дозволу.

Руслана виривається, показує йому некультурний жест і крутить пальцем біля скроні. Стримую усмішку. Він розправляє широкі плечі, напевно, від такого неочікуванного жесту. Втім знову починає свій монолог, тикаючи пальцем у якісь папери.

Вона ніяк не реагує, лише відмахується так, ніби розмова давно втратила для неї будь-який сенс. Обходить його й тендітно іде собі далі.  Хлопець ще кілька секунд стоїть на місці, дивиться услід.

— О… — несподівано озивається Олена Сергіївна, теж помітивши сцену. — Знову ці двоє.

Переводжу на неї погляд.

— Знаєте їх?