Глава 5 (Руслана)

— Ти знову дивишся на себе у кожному дзеркалі, — сміється Аліна, вирівнюючи ремінець своєї сумки.

Вона поправляє каштанове волосся й стріляє в мене карими очима. Із подругою справді пощастило. 

— Я не дивлюся. 

Відводжу погляд від дзеркала, яке висіло на колоні. Стоїмо посеред третього корпусу університету з гарячою кавою з автомату.

— Тільки що дивилася.

— Перевіряла, чи вітер не зробив із мене кульбабу.

— Руслано, ти самозакохана.

Театрально усміхаюся.

— Самозакохані люди дивляться тільки на себе, а я ще й на інших дивлюся. Просто себе люблю більше.

Аліна штовхає мене плечем,  разом починаємо сміятися. Чесно кажучи, не вистачало звичайного студентського галасу. Навіть дозволяю собі подумати, що життя нарешті повертається у нормальне русло. 

Йдемо вперед за іншими одногрупниками. Наше заняття проходить не в звичайній аудиторії, а у великій лекційній залі, де ряди піднімаються вгору амфітеатром. Такі кабінети я люблю найбільше. Тут завжди складається враження, ніби сидиш не на парі, а в кінотеатрі, тільки замість фільму показують презентації і цирк "Шапіто", де акторський склад - одногрупники. Ми з Аліною займаємо місця приблизно посередині, адже звідси добре видно і дошку, і кафедру. Ставимо каву на стіл.

Поки викладача ще немає, аудиторія повільно заповнюється студентами. Шум стоїть такий, що почути власні думки майже неможливо. Дехто знайомиться з паралельною групою, хто не встиг це зробити раніше. Якась група дівчат фотографується для сторіс, упізнаю серед них Олесю. Ту саму, що весь перший курс крутилася біля Максима, ніби інших хлопців в університеті не існувало.. М-м, ні. Не хочу про це думати. До Максима давно вже нічого не відчуваю. Ну, майже. Хіба що легке бажання закотити очі, коли він проходить повз. А ось ця дівка бісить до сих пір. 

Дістаю телефон. У груповому чаті вже понад сто повідомлень.

— Це що за предмет узагалі? — питаю у Аліни, гортаючи розклад.

— Іспанська професійного спрямування і культура іспаномовних країн.

— Серйозно? Ми ж іспанську вже мали.

— Це інший викладач і поглиблена програма. Раніше культури не було.

Байдуже знизую плечима. Які б нові викладачі не були, всі однаково починають із фрази «сьогодні лише знайомство». Задні ряди шумлять особливо голосно, спокушаючи підслухати їх.

— Кажуть, цей жорсткий.

— Мені сестра розповідала, що він може вигнати з пари просто за телефон.

Гортаю стрічку інстаграму, брови мимоволі підскочують від пліток.

— Новий викладач нереально красивий.

— Хто сказав? — влізає у розмову дівчат хлопець однієї з них.

— Моя знайома з третього курсу. Каже, весь факультет за ним сохне. Молодий, спортивний, ще й неодружений.

Подумки сміюся.

— Скільки йому взагалі?

— Двадцять шість чи сім, наче.

У відповідь одразу здіймається хвиля здивованих вигуків.

— Ну все, тепер на іспанську всі ходитимуть без пропусків.

Тихенько фиркаю.

— Ви зараз серйозно? — обертаюся назад, не витримуючи.

Одна з дівчат закочує очі і з викликом питає:

— А що?

— Ви навіть не знаєте, який він. — кажу я.

— Я лише по коридорах бачив, — відгукується хлопець попереду, а коли в нього питають який він, той знизує плечима.

— Красиві викладачі  це окремий вид мотивації.

— Особливо молоді!

Сміюся і відкидаюся на спинку стільця.

— Ви дивні. — кидаю через плече.

— Не дивні. Просто реалісти.

Аліна легенько штовхає мене ліктем, неначе каже "не лізь."

— Думаю, зможу його зачарувати за місяць. — самовпевнено повідомляє Олеся, яка щойно присіла поруч.

Олеся Зайцева, чорнява жгуча штучка. У якої мізків менш, ніж самоповаги. Вічно з нею воюємо то за Максима, то за найкращий наряд. Одразу ж обертаюся назад і окидаю її фальшивою посмішкою. Вона так само.

— Олесю, рідненька. Не мрій про те, що тобі не світить.

Вона фиркає, відкидаючи довге пряме волосся за спину. Аліна тикає мене у спину.

— Русланочко, киця моя, тобі не вистачило Максима?

Хмурюся, авже б вона це казала! Сама полізла до нього, як ми вже спілкувалися. 

— Цей нахаба? — сміюся, — З ним водяться тільки дурні.

Натякаю на те, що вона до сих пір з ним спілкується. Олеся стискає губи, солодко посміхаючись. Проїхалась по живому.  У розмову влазить Влад - головний пліткар нашого курсу, що "тусується" лише з дівчатами. Та й по вигляду у ньому більш жіночого, ніж чоловічого. Можна було б подумати, що він з райдужних, так ні - що не день, то з новою цілується.

— Дівчата-а, — простягає він, — Руслано, ти чого така напружена? Хочеш потягатися з Олесею і знову програти? 

Мої очі розширюються. Більш ніж впевнена, що свої емоції бездоганно контролюю, а це невдала провокація. Але мене зачіпило.

— Три тисячі гривень тій, хто перша зачарує викладача.

От я дурепа!

Олеся дивується. Сама хочу стукнути себе по голові за такі слова. Чую, як телефон Аліни летить на підлогу. Який раз кажу собі "спочатку думай, потім говори!" 

— Ну ти і цікава. — підкидає Влад, радісно друкуючи щось у телефоні.

Олеся нічого не відповідає, пристально дивиться на мене так, наче я заваджую її планам. 

— За місяць?

— По рукам. — киваю і простягаю їй руку.

Вона пожимає її, а Влад розрубує. Розгортаюся назад й одразу ж закриваю очі. Відчуваю пристальний погляд Аліни. Позаду дівчата уже сміються з тік-токів, наша тема стихла.

— Руслана, подивись на мене. — налякано каже подруга.

Неохоче повертаю голову і стикаюся з шаленими очима Аліни.

— Це що зараз було? 

Поправляю волосся.

— Якщо він дійсно вартий усіх цих розмов, то чому б і ні?

Аліна замислюється, прекрасно розуміючи, що моя інтонація фальшива. Я це зробила на зло Олесі. Можливо, це моє найгірше рішення. Але з іншого боку, гроші потрібні, та й зачарувати викладача раз плюнути, тим паче молодого. Ну, напевно. Роблю ковток кави і знову зависаю у телефоні, покушуючи губу.