Глава 4 (Вадим)

Роблю останній ковток кави й викидаю паперовий стаканчик у смітник біля входу до університету "КРОК". Терпкий присмак ще залишається на язиці, але сонливість нікуди не зникає. Майже не спав. Занадто багато думок для однієї ночі: робота, онлайн-заняття з Іспанією,  новий навчальний рік…і Руслана. Кутик губ мимоволі сіпається. Характерне дівчисько.

Якби вчора не бачив усе на власні очі, подумав би, що Єгор перебільшує, але ні. За якихось два дні вона встигла замкнути мене на балконі, мало не викликати поліцію, облити коктейлем студента, замахнутися на нього підбором і втекти босоніж. Ще й з таким виглядом, ніби світ винен саме їй.

Хитаю головою. Смішна. Хоча правильніше буде сказати небезпечна для оточення.

— Доброго ранку, Вадиме Олександровичу!

Піднімаю погляд. Назустріч поспішає третьокурсниця із рюкзаком через одне плече. Усміхається так щиро, ніби ще не знає, що першу пару їм доведеться провести зі мною.

— Доброго ранку.

Віна біжить далі, а я підіймаюся сходами. Насправді люблю ранки в інституті, у них є особлива атмосфера. Порожні коридори повільно наповнюються голосами, запахом дешевої кави з автоматів, шелестом конспектів, нервовими першокурсниками, які ще плутаються в аудиторіях. За кілька хвилин усе це перетвориться на звичний хаос.

Хаос, який дивним чином працює. Проводжу долонею по металевих поручнях і машинально дивлюся у високі вікна. Колись я так само поспішав цими коридорами. Правда, тоді мене більше цікавило, як швидше втекти після останньої пари, а не як правильно її провести.

Життя любить іронію.

Ще десять років тому я сидів за цими партами, а тепер стою по інший бік кафедри І, як показує практика, бути викладачем значно складніше. Не тому, що потрібно знати матеріал, найважче працювати з людьми. Кожен студент приходить сюди зі своїм характером, своїми проблемами, амбіціями, образами й лінощами. Одного потрібно зупинити, іншого  підштовхнути, третього змусити повірити в себе. Я ніколи не любив викладачів, які ставили оцінки за симпатію. Знання або є або їх немає. Усе інше мене не цікавить, саме тому половина студентів мене не любить. І саме тому друга половина після випуску приходить подякувати.

Та я й не женуся за любов’ю, мені достатньо поваги. А вона не з’являється тоді, коли викладач намагається бути другом. Повага приходить тоді, коли він чесний.

Біля дверей аудиторії вже зібралися студенти третього курсу. Хтось гортає телефон, хтось дописує домашнє завдання буквально на коліні, хлопці голосно сперечаються про футбол. Побачивши мене, розмови поступово стихають. За другий курс всі звикли.

— Доброго ранку, Вадиме Олександровичу, — майже хором відповідає група.

Відчиняю двері авдиторії.

— Заходимо.

Приміщення швидко наповнюється шумом відсунених стільців. Ставлю ноутбук на кафедру, відкриваю журнал і машинально проводжу поглядом по аудиторії. Знайомі обличчя, більшість з яких уже давно зрозуміла, що запізнення я не люблю. Погляд зупиняється на останньому ряду. Максим сидить, відкинувшись на спинку стільця, крутить ручку між пальцями й дивиться кудись у вікно. Під його червоними очима темні кола, комір синьої сорочки зім’ятий. Учорашній вечір закінчився для нього значно гірше, ніж він розраховував. Максим ловить мій погляд і на секунду напружується. Згадує.

Правильно, нехай згадує. Не збираюся читати йому лекції про те, як потрібно поводитися з дівчатами. По-перше, це не моя справа, по-друге, люди майже ніколи не змінюються після моралей. Натомість вони дуже добре змінюються після наслідків власних вчинків.

— Почнемо?

Аудиторія затихає, відкриваю презентацію.

— Минулого семестру ми закінчили на культурних особливостях автономних спільнот Іспанії. Сьогодні продовжимо. Але перед цим… — заздалегіть виводжу презентацію з новою темою на екран інтерактивної дошки. — Невелике усне опитування.

Чую хвилю тихого стогону. Завжди однакова реакція.

— Максим Коваленко, почнемо з вас.

Він повільно підводить голову. Вчора я його попереджав. На обличчі хлопця на мить відображається досада, і він випрямляє плечі. 

— Дайте визначення поняттю «культурна ідентичність» і поясніть, чому вона відіграє ключову роль у формуванні сучасної Іспанії і розкажіть, чому падіння Гранади у 1492 році вважається переломним моментом для іспанської культури.

Усмішка повільно сповзає з його обличчя, а я ж мовчу. Даю час подумати.

— Тому що закінчилася війна. 

Сідаю за кафедру і переплітаю пальці.

— Яка саме?

Тиша. По аудиторії проходить ледь помітний смішок, Максим нервово проводить долонею по потилиці.

— Не пам’ятаю.

Закриваю журнал.

— Це дивно.

Він хмуриться.

— Чому?

— Саме ця тема була вашою індивідуальною роботою наприкінці минулого семестру.

У аудиторії стає ще тихіше.

— Думаєте, я щось пам`ятаю? — чесно відповідає він.

Роблю великий ковток повітря.

— Безперечно, — дивлюся  йому в очі, — Але пам’ять, наскільки мені відомо, у відпустку не йде.

Кілька студентів сміються і Максим стискає щелепи. Нічого, до них теж черга дійде.

— Складається враження, що у вас є улюбленці, — випалює інший студент з групи Максима.

Повільно схрещую руки і перезапитую. Підводжуся й виходжу з-за кафедри, роблю кілька кроків між рядами.

— А хто саме?

Хлопець, який кинув цю фразу одразу опускає очі. Зате озивається Максим. 

— Є ж студенти, яким ви завжди ставите легші питання.

Дивуюся.

— Назвіть хоча б одного.

Максим мовчить, а я складаю руки на грудях. Піджак міцно огортає передпліччя.

— Не можете?

Він лише фиркає.

— Зате до мене завжди чіпляєтесь.

Зупиняюся біля його парти.

— Максиме, — мій голос спокійний і навіть занадто. — якщо вам здається, що я ставлю високі вимоги саме до вас, маю вас розчарувати. Я ставлю їх до всіх.

Повертаюся до кафедри, не маючи бажання продовжувати цей цирк. В аудиторії чути кілька приглушених змішків, Максим більше нічого не відповідає і до кінця пари мовчить. Сам винен. Не люблю, коли хтось шукає причини власної ліні у викладачеві. Ми не в школі, університет приватний і знання повинні відповідати вартості навчання.