Глава 3 (Руслана)

Що ж. Тікати сенсу вже немає. Звісно, протест "клубами" був моїм запасним варіантом, але що вже поробиш. Бачу, доведеться домовлятися з ним дорогою. Видихаю й сідаю на заднє сидіння.

Дорога минає набагато тихіше, ніж я очікувала. Вперто дивлюся у вікно, удаючи, ніби мене страшенно цікавлять нічні київські вулиці. Насправді ж просто не хочу навіть випадково зустрітися з ним поглядом. Якось… соромно. У машині пахне кавою, дорогим чоловічим парфумом і шкірою салону. Ледь чутно грає інструментальний рок, настільки тихий, що його майже поглинає шум міста за вікном. Вадим не вмикає музику голосніше, не намагається почати розмову, не ставить безглуздих запитань із серії: «І часто ти так відпочиваєш?» Просто спокійно веде машину, і це чомусь дратує навіть більше. 

Я звикла, що після будь-якої дурниці мене починають виховувати. Тато - лекціями, Єгор - довгими розмовами про відповідальність. А цей мовчить. Наче нічого особливого не сталося, наче не бачив мене босоніж біля власної машини, не відганяв Максима. Наче не знає, що я йому вже тричі влаштувала цирк менш ніж за сорок вісім годин. Не витримавши цієї тиші, повертаю голову.

— Ви завжди такий?

Вадим навіть не відводить погляду від дороги. Трохи повертає голову, ніби чекаючи продовження.

— Дивний, — доповнюю.

Кутик його губ ледве помітно сіпається. 

— Це дуже широке поняття.

— Люди зазвичай після такого читають моралі. 

Хочу зрозуміти його наміри.

— Хотіла?

Насуплююсь й заперечно хитаю головою. 

— Тоді чому скаржишся?

Відкриваю рот і… закриваю. А й справді. Нічого відповісти, тільки одне запитання.

— Розкажете все брату?

Вадим мовчить, відвертаюся до вікна і розгублено закушую губу. За хвилину він спокійно промовляє:

— Наступного разу не тікай босоніж.

Отже, з`їхав із теми. Отже, розкаже.

— Наступного разу не буде. І не думайте, що я тепер вам щось винна.

— Не думаю.

Я скептично цокаю язиком.

— Навіть «дякую» не чекали?

Він коротко переводить на мене погляд.

— Ти вже сказала.

І знову дивиться на дорогу. Дивна людина, чесне слово. Я вже майже придумала, як красиво поставити його на місце, але він уперто не дає жодної можливості посваритися. Це навіть трохи образливо.

Через кілька хвилин машина зупиняється біля будинку. Вже потягнулася до ручки дверцят, коли спокійний голос змушує мене завмерти.

— Є одна умова.

Повільно повертаю голову.

— Яка ще?

— Якщо зараз тихо зайдеш додому, Єгор не дізнається, де саме ти була.

Підозріло примружуюся. Він що, допомагає мені залишитися непоміченою? 

— А якщо не зайду?

— Доведеться пояснювати, чому його сестра вночі ходить босоніж клубами.

Обіймаю себе за плечі, чи то від прохолоди, чи то від усіх обставин. І сумка з речами залишилася у Аліни у гуртожитку.

— Шантаж.

— Домовленість, — він ледь помітно вказує пальцем на себе. — Послухай, мені не хочеться возитися з тобою. Вже не мала, розберешся сама з Єгором. Розповідати про твої "походенькі" я не збираюся. 

Ще кілька секунд дивлюся на нього, кліпаю. Він не посміхається. Вилажу босими ногами на холодний асфальт. Оце так! Кому скажу - не повірять. У голосі Вадима вперше відчуваються нотки роздратування. Чуєте гуркіт? Це камінь звалився з моїх плечей. 

— Добре, — тихо бурмочу, приємно здивована.

Вже заходжу до під`їзду, як доводиться зупинитися.

— І ще дещо.

Обертаюся.

— Намагайся завтра не запізнитися на пари.

Нерозуміюче підіймаю брову. А йому яке діло? 

— Дякую за нагадування.

Важкі двері під`їзду зачиняються  за моєю спиною і я викликаю ліфт. Завтра перше вересня... Погляд падає на заблокований екран телефону: опівніч. Перше вересня вже настало. Супер.

У квартирі настільки тихо, що я вже думаю: брат спить. Обережно роззуваюся в коридорі, затиснувши єдину туфлю під пахвою, і майже навшпиньки рушаю до своєї кімнати. Здавалося, на декілька хвилин забуваю як дихати. Повітря виривається з легень лише тоді, коли я опиняюся у кімнаті. Стягую тендітну сукню й недбало кидаю на стілець поруч. Сил вже немає, хочу спати. Світло навіть не вмикаю, обходжуся настільною лампою. Чую, як двері квартири відчиняються ключем. Тепер і Вадим удома.  

Сиджу на ліжку і чекаю, поки він зайде до своєї кімнати. Ручка клацає, лише тоді спокійно виходжу до ванної. Дивлюся у відображення у дзеркалі: макіяж поплив, укладка майже розпалася. Шкода, що мені дісталося пряме волосся. Дістаю ватні диски і міцелярну воду, які залишила тут зранку. Починаю змивати макіяж і завмираю. Доноситься голос Єгора:

— Знайшов? 

— Так.

Стискаю вуста. Двері його кімнати прочинені лише на кілька сантиметрів, крізь щілину пробивається тепле світло. Я ж не замикалася.

— Вона нормально доїхала?

— Не знаю, як прийшов - вона вже була вдома. Як ти її не помітив? 

Серце на секунду зупиняється, мимоволі затамовую подих.

— А... — чути, як Єгор розгубився. — Тоді нехай.

— На добраніч. 

Більше ні слова. Світло згасає і западає кремезна тиша. Здивовано кліпаю. Серйозно? Це… все? Так і застигаю з піною на обличчі. Чомусь була впевнена, що зараз мене будуть розбирати по кісточках. Але ж ні. Повільно повертаюся до своєї кімнати, лягаю під приємно прохолодну ковдру й заплющую очі. Вперше за ці два дні в голові з`являється зовсім недоречна думка:

"Може… він і справді не такий уже й поганий? Може, мені дійсно треба було трохи охолонути. Може, не так і страшно, що тепер живу тут." 
 

Прокидаюся з відчуттям, ніби вчорашній вечір мені наснився.

Майже.

Єдина туфля біля дверей швидко повертає мене до реальності, як і різкий біль у голові. Погуляли так погуляли!

Після душу довго стою перед дзеркалом. Ось він - другий курс. Як би не складався цей рік, зустріти його треба красиво. Я кілька разів змінюю сережки, поки не знаходжу саме ті. Наношу легкий макіяж, підкреслюю очі й лише тоді задоволено посміхаюся своєму відображенню. Світло-бежеві широкі штани, білий топ, короткий піджак і тонкий золотий ланцюжок - жертви мого вибору. Ідеально.