Глава 2 (Руслана)

Прокинулася я набагато раніше, ніж хотілося.

Не тому, що виспалася. Навпаки. Здавалося, ніби всю ніч мій мозок вирішив прокручувати кожну хвилину вчорашнього вечора, щоб остаточно переконатися: так, Руслано, ти справді зачинила на балконі незнайомого чоловіка. Так, ти справді назвала його бандитом. І так, тобі тепер із ним жити під одним дахом.

Я перевертаюся на інший бік і втупляюся у світлу стіну.

Ні, не буду.

Кімната ще не стала моєю. Валіза так і лежить біля шафи напіввідчинена, речі визирають з неї так само розгублено, як і я почуваюся зараз. На підвіконні стоїть маленька рослина, а крізь напіврозсунуті штори до кімнати пробивається ранкове сонце. Воно занадто життєрадісне для мого настрою.

Учора я думала, що найгірше - це переїхати з гуртожитку до брата.

Помилилася.

Найгірше - переїхати до брата й дізнатися, що він живе не сам.

Я важко  видихаю й підтягую ковдру вище. Усе це взагалі було несправедливо.

Якби тато хоча б раз запитав мою думку, цієї ситуації не сталося б. Але він ніколи не питав. Просто ставив перед фактом. Спочатку в дитинстві вирішував, у який гурток я ходитиму. Потім  куди вступатиму. А тепер вирішив, де я повинна жити.

“Так буде краще.”

Його улюблена фраза. Краще. Цікаво для кого.

Для нього було спокійніше, якщо двадцятип’ятирічний брат контролюватиме дев’ятнадцятирічну сестру. Для Єгора це теж, певно, виглядало як сімейний обов’язок. А от мене чомусь ніхто не спитав, чи хочу я залишати гуртожиток, до якого вже звикла.

Мені там подобалося.

Так, душ іноді працював лише тому, що ми всією кімнатою молилися на бойлер. Так, кухня більше нагадувала поле бою після вечері. Так, сусідка зверху о другій ночі могла вирішити, що саме час привести свого кавалера. 

Але то була свобода. Я сама вирішувала, коли повертатися, з ким гуляти, що їсти і коли лягати спати. Тепер мене ніби знову повернули у шістнадцять років: "Єгор прослідкує."

Кривлюся.

Наче сама не здатна відповідати за своє життя. У голові вперше промайнула думка, яка від учора не давала мені спокою.

А що, як зробити все навпаки?

Якщо тато так хотів, щоб я жила тут, то, можливо, варто зробити так, щоб він сам пошкодував про своє рішення. Не спеціально псувати життя братові. Ні. Єгор ні в чому не винен. Але… Якщо я почну постійно затримуватися, повертатися пізно, сперечатися через кожне правило, залишати після себе безлад… Рано чи пізно навіть у нього урветься терпець. І тоді він сам попросить тата забрати мене назад до гуртожитку.

Навіть усміхаюся від цієї думки. Правда, усмішка швидко зникає. Це було б нечесно, Єгор справді хотів як краще. Він не винен, що тато вирішив перекласти на нього роль няньки.

Потираю скроні.

Тоді залишається лише один варіант: знайти роботу.

Нехай навіть після пар, вечорами, у кав’ярні чи книгарні - байдуже. Якщо почати відкладати гроші вже зараз, то за кілька місяців можна буде знайти маленьку квартиру й нарешті жити так, як хочеться мені.

План був далекий від ідеального, але принаймні це був мій план.

Я ще кілька хвилин лежу, дивлячись у стелю. За дверима тихо. Час від часу долинає приглушений стукіт посуду й тихі чоловічі голоси, але розібрати слова не виходить. Хочеться вірити, що  вони зараз зберуться й підуть по своїх справах, а я спокійно дочекаюся вечора, ні з ким більше не перетнувшись.

Наївна.

На тумбі завібрував телефон і на екрані висвічується кодове ім`я подруги: "Аліна охоронець". Через її навички боксу, які вона продемонструвала у день студента. 

Щира посмішка простягається моїми вустами. Ну звісно! Якщо хтось і мав першою дізнатися про мій учорашній цирк, то тільки вона. Приймаю виклик.

— Ну? — лунає у слухавці замість привітання. — Як там моя вигнанка?

 — Дякую, що нагадала.

— Судячи з голосу, ти ще жива. 

— Фізично.

Аліна тихенько сміється.

— А морально?

Я перекочуюсь на спину й важко видихаю.

— Морально я померла ще вчора, коли замкнула господаря квартири на балконі.

На тому кінці запанувала тиша. Секунда...друга...і Аліна вибухає сміхом.

— Ні… стривай…ти реально зачинила його?

— На жаль.

— І поліцію хотіла викликати?

— Хотіла.

— Господи…

Я навіть чую, як вона вдаряє долонею по столу від сміху.

— Аліна!

— Вибач, це найкраща історія, яку я чула за серпень. Він хоч гарний?

— Та начхати мені який він. Дід, бісить поведінкою. А мені тепер з ним жити.

Сміх стихає.

— Серйозно? 

— Так.

Підводжусь,  сідаю  на край ліжка й машинально починаю складати розкиданий одяг назад у валізу.

— Тато, мабуть, вирішив остаточно зіпсувати мені життя.

— Русю…

— Ні, правда. Мені дев’ятнадцять років. Дев’ятнадцять! Я рік нормально прожила в гуртожитку. Нікуди не влізла, нікого не вбила. Навіть сесію закрила без хвостів, у поліції не була.  І що він робить? Вирішує, що тепер мені терміново потрібен наглядач.

Я різкіше  смикаю блискавку на косметичці.

— Знаєш, що найбільше бісить?

— Що? — її голос серйознішає. 

— Він навіть не спитав, чи хочу я цього.

У слухавці  тихо.

— Просто поставив перед фактом: "Їдеш до Єгора”. І все. 

— Він хвилюється, Руслано. Це ж батьки.

— Хай хвилюється телефоном.

Підходжу до вікна, затиснув телефон між щокою і плечем. Київ уже давно прокинувся: поспішають люди, сигналять машини, хтось вигулює собаку. Живуть своїм життям, лише моє хтось вирішив переписати без згоди.

— Я не залишу це просто так, — тихо кажу я.

— І що збираєшся робити?

Я замислююсь. Учора ця думка крутилася в голові лише мить, а сьогодні вона виглядає майже планом.

— Знайду роботу.

— Роботу?

— Так. Будь-яку.

— Руслана…

— Ні, послухай. Якщо почну зараз відкладати гроші, то за кілька місяців зможу винайняти хоча б маленьку квартиру. Не палац, але ж свою. Краще терпіти тарганів як сусідей, ніж двох мужиків.